Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 186

З чотирьох розрядів покарань, до яких могли бути засуджені злочинці, — смертна кара, ув’язнення, баніція й інфамія — вирок смерті, за винятком міських судів, накладався вкрай рідко. До того ж шляхтич волів ліпше з шаблею в руках здобувати собі волю або загинути під час герцю, аніж ставати перед судом у справах, які загрожували йому смертною карою. Доволі часто суди виносили вирок баніції, особливо в тих випадках, коли звинувачений відмовлявся стати перед судом і рятувався втечею від примусового притягнення до нього. Засудженого на баніцію у випадку повернення до Речі Посполитої кожний охочий міг схопити й забити на смерть. Інфамія або, як її ще називали, «смерть громадянська», позбавляла шляхтича його доброго імені й політичних прав.

Попри досконалу, принаймні в теорії, правову систему Речі Посполитої, її функціонування не вповні задовольняло обивателів держави, особливо тих впливових шляхтичів і магнатів, котрі мали змогу домагатись справедливості — як це вони розуміли — в інший спосіб, із гарантованим задоволенням власних претензій. Отож у державі затвердився цілий ритуал упровадження своєрідної середньовічної вендети. Шляхтич, котрий відчував себе скривдженим, писав «відповідь», у якій докладно перераховував свої кривди й образи, а також можливі способи сатисфакції. Така відповідь — латиною letterae diffidatiois — прирівнювалась до оголошення приватної війни. Автор відповіді зазвичай декларував свій твердий намір домагатись справедливості від винуватця, знищуючи його дім і господарство, допоки не згине одна зі сторін конфлікту.

Нове панство нової держави: магнати, шляхта, бояри

На рубежі XVI—XVII ст. в основному завершилося правове оформлення особливого соціального й політичного статусу шляхтича, а також його фактично монопольного права на землеволодіння й участь в урядово-адміністративному й законодавчому житті держави. Унікальність статусу реалізовувалась у цілій низці проявів. Зокрема, держава визнавала представника шляхетського стану безумовно вищим за міщанина чи селянина. Шляхетське слово прирівнювалось до статусу юридичного доказу. Шляхтич користувався правом суду й необмеженого владарювання підданими. У той час як його самого могли судити лише спеціальні станові суди. Він не міг бути ні ув’язненим, ні покараним без суду і слідства, а під час слідства не підлягав «пробі» (катуванню). За поранення чи вбивство шляхтича покарання передбачалось набагато суворіше, ніж за аналогічне насильство над представниками інших станів.

Шляхтич мав змогу реалізовувати свої політичні права через участь у повітових сеймиках, в обиранні послом на вальний сейм чи судовий трибунал, посіданні судових і земських урядів у власному повіті, а також мав виняткове право на обіймання усіх державних посад, підпорядкованих центральному уряду.