Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 185

Ґродські й земські суди діяли кількома сесіями впродовж року — так звані «рочки судові», які тривали зазвичай упродовж двох тижнів.

Підкоморський суд був одноосібний і діяв залежно від напливу справ, що стосувалися розмежування шляхетських маєтностей.

Суди виконували також роль нотаріальних контор, де завірялись і зберігалися копії важливих документів.

Крім шляхетських судів, існували також суди, де перебували на розгляді справи представників інших соціальних станів і груп. Так, у містах діяли міські суди. Судом вищої інстанції у великому місті був суд магістрату, склад якого формували обрані міською громадою райці, або радці (звідси й назва суду — «радецький»). Такий суд очолювали по черзі бурмістри. Судом нижчої інстанції в такому місті виступав війтівський суд, що складався з також обраних громадою своїх представників — лавників, колегію яких очолював війт. У менших містах діяли спільні магістратсько-лавничі суди.

Селян судили доменіальний і копний суди. Перший був інституцією державця, який володів маєтністю, на якій проживали підсудні. Другий — громадським судом, до складу якого входили найавторитетніші члени сільської громади. Нагляд за діяльністю копних суд дів здійснював замковий суд. Він же був вищою інстанцією щодо доменіального суду.

Окремі судові установи існували для розв’язання судових тяжб, що виникали в середовищі єврейського населення, об’єднаного в кагали, осілих у межах Речі Посполитої татар, що несли військову службу королю, згодом королівська влада надала дозвіл на функціонування окремого власного суду для українського реєстрового козацтва.

Апеляційною інстанцією виступав з 1578 р. Коронний трибунал, а для Великого князівства Литовського — Литовський трибунал. Трибунал переважно розглядав апеляції на рішення земських, ґродських і підкоморських судів, а також скарги на рішення повітової адміністрації. Як суд першої інстанції трибунал приймав на розгляд позови, що оскаржували неправомірність дій старост і замкових урядників під час здійснення ними судових функцій. Рішення трибунал ухвалював більшістю голосів. Постанови трибуналу мали силу постанов сейму.

Вищим апеляційним судом щодо справ, пов’язаних зі зловживаннями суддів різного рангу, протиправних дій вищих посадовців, а також образи королівської гідності (маєстату) та державної зради, виступав сеймовий суд, що скликався під час роботи вального сейму. Його учасниками призначалися декілька сенаторів, а головою виступав король.

Загалом же в Речі Посполитій склалася доволі парадоксальна ситуація, за якої, з одного боку, право належало до найбільш шанованих, визначальних і цінних для розвитку суспільства речей, а звідси й така відчайдушна боротьба шляхти за те, аби судочинство не залишалося винятковою прерогативою королівської адміністрації, а було загальним надбанням. З іншого боку, незважаючи на системну досконалість правової сфери держави, історія знає чимало прикладів повного нехтування шляхтою судових постанов. І чи не найбільш показовим у цьому відношенні є приклад Самуеля Лаща, «чоловіка побожного» (як він сам себе називав), котрого аж двісті разів було засуджено, в тому числі й до найтяжчих для шляхтича кар — баніції та інфамії (позбавлення честі та громадянських прав), проте жодного разу на практиці так і не притягнуто до відповідальності.