Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 177

Обраний король виступав сувереном Речі Посполитої, будучи одночасно й великим князем литовським, руським і жемайтським. Король представляв своєю персоною державу й очолював виконавчу владу в країні, мав право законодавчої ініціативи (разом із сеймом) та право санкції сеймових постанов. Від його імені видавалися сеймові постанови, щоправда, з обов’язковим зазначенням ролі сейму в їх ухваленні. Вважався також і верховним головнокомандувачем, але зазвичай ці повноваження делегувались гетьманам. Він також володів винятковим правом призначення на урядові посади та номінування на сенаторські посади. Його прерогативою і важливим важелем впливу було надання права держання і користування доходами з державних маєтків, так званих королівщин. Досить тривалий час королі володіли правом роздавання земель на власний розсуд. Король виступав вищим гарантом прав усіх станів і підданих Речі Посполитої. У такій іпостасі він був вищою апеляційною інстанцією, очолював сеймовий, надвірний, а згодом асесорський суди. Він видав грамоти на права та привілеї окремим суспільним групам і особам. Прерогативи короля суттєво обмежувалися у сфері зовнішньої політики, фінансів, поземельних відносин тощо повноваженнями сейму, сенату, сенаторів-резидентів. Король не міг усунути від влади довічно призначених ним же урядовців, навіть за умови невиконання ними своїх обов’язків.

Для безпосереднього керівництва державою король призначав вищих посадових осіб, які разом формували королівський уряд. Це були коронний маршалок, канцлер, підканцлер, великий коронний і польний коронний гетьмани, підскарбій. Допомогу в здійсненні управлінських функцій уряду надавав чиновницький апарат, що формував Коронну канцелярію. Після інкорпорації українських земель 1569 р. до складу Корони було створено спеціальний підрозділ — Руську канцелярію.

Адміністративну владу на місцях здійснювали призначені королем воєводи, каштеляни, підкоморії, ґродські старости, а в містах, наділених магдебурзьким правом — магістрати.

Король обирався довічно, проте не міг передати владу своєму спадкоємцеві. Король не мав права заарештовувати шляхтича без попереднього розгляду його справи у суді. Для того, щоб контролювати діяльність монаршої особи, після смерті кожного короля і перед обранням нового правителя збирався конвокаційний сейм, учасники якого опрацьовували умови, які повинен був прийняти новий король.

У періоди безкоролів’я владу в Речі Посполитій посідала каптурова конфедерація шляхти. На чолі держави ставав католицький примас (гнєзненський архієпископ), на якого покладався обов’язок підготовки королівської елекції і який брав на себе звання інтеррекса («міжкороля»). Обрання нового короля обов’язково мало пройти три етапи: конвокацію, елекцію і коронацію. На конвокації посли від земель утворювали генеральну конфедерацію — каптур (назва походить від каптура — шапки, яку носило духовенство, що брало участь у жалобних обрядах королівського поховання), а також затверджували склад каптурових судів. Елекційний сейм заслуховував сенаторів й іноземних послів, які представляли претендентів на королівський трон Речі Посполитої, а також укладав пакти-конвенти для майбутнього кандидата. На коронаційному сеймі обраний монарх видавав загальне підтвердження прав своїх підданих, складав коронаційну присягу, повідомляв послів про відбуття коронації.