Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 178

Схильних до авторитаризму монархів такі обмеження дратували. Натомість ідеологи шляхетського повновладдя знаходили для правителів заспокоєння у формулі: «Король Речі Посполитої — то король королів, бо панує над вільними людьми, а королі, наділені владою абсолютною, є королями ослів».

Вища законодавча влада

Вищим законодавчим органом держави був спільний для Корони Польської і Великого князівства Литовського вальний сейм, який обмежував прерогативи короля у видачі конституцій, запровадженні податків, розпорядженні фінансами й майном. Спільно з сеймом король вирішував справи війни та миру, скликання шляхетського ополчення. Більше того, без згоди сейму монарх не мав права брати шлюб, набувати маєтки для себе та своєї родини, виїжджати за кордон. Виник парламент у Польщі наприкінці XIV ст. і протягом наступного XV ст. розвивався у постійній політичній боротьбі короля, магнатів і шляхетського загалу, творячи особливу модель шляхетської демократії, рівної якій у багатьох аспектах не було в цілій Європі.

Сейм складався з двох палат: верхньої — сенату, і нижньої — посольської ізби (палати). Сенат був дорадчим органом при королі й сеймі. Закони ухвалювала посольська ізба, однак вони набирали чинності лише за умови згоди сенаторів і короля. Сенат формувався за посадовим принципом і складався з римо-католицьких архієпископів (гнєзненського і львівського), всіх єпископів; десяти вищих урядових осіб — коронних і великокнязівських канцлерів, підканцлерів, великих і надвірних маршалків, підскарбіїв; усіх воєвод і каштелянів, деяких старост. Загальна чисельність сенаторів становила 140 осіб.

Усі урядовці призначалися королем на посади довічно, а отже, гарантували собі пожиттєво й місце в сенаті. Головував на засіданнях сенату король, а за його відсутності великий коронний канцлер. Згідно з традицією, сенатори розміщувалися у залі засідань у відповідності до принципу старшинства: з одного боку король на троні, з іншого — арцибіскупи й біскупи, а поміж ними — державні урядовці й воєводи, з тилу — каштеляни. Окрім функцій уставодавчих, сенат зберігав за собою і повноваження вищого органу влади виконавчої. На час між сесіями сенат обирав 16 сенаторів «резидентів», які постійно перебували при королю і займалися вирішенням проблем поточної політики.

Нижню палату становили обрані на шляхетських сеймиках воєводств посли. Кожне воєводство делегувало на сейм певну кількість послів. Спочатку кількість послів становила 170 осіб, а згодом, на середину XVII ст., зросла до 190. Відповідно до традиції, представництво шляхти з України на сеймах визначалося таким чином. Сеймики шляхти Холмської землі обирали на вальний сейм двох послів; Київського і Брацлавського — по три посли, Белзького, Чернігівського, Подільського — по чотири, а Волинського воєводства, Галицької, Коломийської і Теребовлянської земель та Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель — по шість. Тож найбільшою кількістю послів на вальному сеймі було представлено Руське воєводство, адже перераховані вище землі входили саме до цієї адміністративної одиниці. Зайве наголошувати на тому, що переважання в складі делегації від українських воєводств представників Галичини й Західного Поділля призводило до чисельної переваги в ній етнічних поляків і католиків.