Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 154

Загони, що прибули з Григоревичем, становили, так би мовити, ядро майбутнього війська. На Київщині спеціальні люди повинні були підготувати човни для майбутньої флотилії. Окрім вояків, присланих із центру, до експедиційного корпусу приєдналися місцеві сили під головуванням О. Дашковича. Останній весь час згадується в документах у парі з Григоревичем, з чого можна зробити припущення про їхню рівноцінну владу над військом. Навесні 1529 р. Іслам-Ґерай повідомив Сигізмунда І, що Ших-Ахмат, «цар заволзький», вирядився проти Саадет-Ґерая І і вже «на коня сів і в поля виїхав». Переговори між королівським клієнтом і Ших-Ахматом розпочалися взимку 1528/1529 рр., і Ших-Ахмат тоді обіцяв разом з Іслам-Ґераєм піти походом на Крим.

Таким чином, похід 1529 р. на Кримський ханат планувався як велика військова акція за участю Великого князівства Литовського, Астраханського ханату, заволзьких і ногайських орд. Момент для наступу на Крим було обрано вдало. Москва знову конфліктувала з Казанським ханатом і готувалася до військових дій з ним. Порта була зайнята війною з Габсбургами й не могла надати Саадет-Ґераю І миттєвої допомоги. До того ж Сулейман І мав з Польщею і Литовською державою перемир’я на п’ять років від 1525 р., яке йому невигідно було порушувати, аби забезпечити нейтралітет цих держав щодо військових дій на Балканах.

Похід на Крим відбувся у червні-липні 1529 р. Спершу події розгорталися якнайкраще для союзників. Об’єднання військ Великого князівства Литовського, очолюваних М. Григоревичем і О. Дашковичем з людьми Іслам-Ґерая, пройшло за планом. На бік союзників почали переходити представники кримської знаті, і хоча їх було ще небагато, але це вже був загрозливий сигнал для Саадет-Ґерая І. Проте, коли останній запропонував Іслам-Ґераю примиритися на умовах передавання йому Очакова, то Іслам на це погодився. Пояснюючи свої дії Сигізмунду І, Іслам-Ґерай писав, що Саадет-Ґерай І запросив миру, аби «панство наше не гинуло». Крім того, за словами Іслам-Ґерая, порадившись із литовськими керівниками, він вирішив, що «людей у нас мало» і що не можна «з тими людьми батьківщини своєї дістати».

Не випадково царевич згадує спільні наради з ватажками союзного війська. Судячи з усього, хоча він і мав формально очолювати об’єднані війська, але фактично Дашкович і Григоревич, зрозуміло, з подачі Вільна, підпорядкувалися Іслам-Ґераю тільки на тій стадії, коли дії цього кримського дисидента не йшли врозріз із планами Великого князівства Литовського. А якщо так, то й припинення наступу на Кримський півострів слід розглядати, як цілеспрямовану політику Литовської держави. Вільно навряд чи було вигідно, аби в ханаті переміг хтось із конкурентів. Утримати переможця, нехай і Іслам-Ґерая, під своїм захистом і, зрозуміло, контролем ця держава вже не могла. Занадто сильні позиції займали вже на той час Османська імперія і Московська держава, та й у самому Криму існували численні й могутні угруповання, які не підтримували союз із Литовським князівством. Водночас наявність двох ханів давала можливість Вільну підтримувати одного з конкурентів і цим паралізувати агресію перекопців, не вступаючи у пряму конфронтацію із сюзереном Кримської держави — Османською імперією. Непрямо це підтверджується тим, що з литовського боку операцію очолювали хоч і відомі урядовці, але все ж не рада панів. Наприклад, при Вітовті ханів супроводжував Радзивілл, а з Богатир-Ґераєм зустрічався О. Гаштовт. Отже, Дашкович із Григоревичем навіть з огляду на свій статус не могли посадити царевича на ханський трон.