Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 146

Татарсько-турецькі походи 1524 р. були загрозливим сигналом для уряду Великого князівства Литовського. Поставала реальна перспектива повторення ситуації кінця XV — початку XVI ст., коли татарсько-турецькі орди мало не щорічно нападали на території цієї країни. Наявність же у Криму протурецького хана Саадет-Ґерая І тільки посилювала ці побоювання. Причому страх перед новими вторгненнями виявлявся у вигляді паніки. Наприклад, на початку серпня пройшли чутки, ніби до Королівства Польського наближається велике турецьке військо. У Кракові зчинилася паніка, про оборону ніхто не думав. Як зазначає Дворзачек, тільки завдяки особистому втручанню Яна Тарновського почався збір Посполитого рушення. Але його мобілізація проходила настільки повільно, що ще в другій половині вересня кордон залишався відкритим. На щастя, турецька небезпека далі чуток не поширилася.

У зверненні до ради панів князівства від 10 грудня 1524 р. Сигізмунд І прямо говорив про хана: «Він за звичаєм предків своїх перших царів несправедливими присягами и лестивими залицяннями хоче нас заводити собі і приязні, а з поради і за допомогою царя турецького збирається у панства наші хоче плюндрувати; так же чутки до нас доходять, що на наступне літо ті оба царі поганські, перекопський и турецький, з великими силами хочуть людей своїх у панства наші посилати, хочучи казити» (курсив автора).

В умовах такої небезпеки ззовні король наполягав, аби Краків і Вільно об’єднали свої зусилля в справі оборони. На думку Сигізмунда І, на сеймі, що має відбутися, треба вирішити питання, що безпосередньо стосуються державної безпеки країни. Прийняти суворі укази щодо мобілізації військ, бо «деякі княжата, і панята, й урядники наші, і шляхта мало послушенства к нам, господарю й Вашій милості раді панів наших мають» і не з’являються на місце збору згідно з урядовими наказами. Тому король вимагав, аби винних «без всякого милосердя наказуєм карати на горла» й конфіскувати «маєтки їх». Рада панів мала подумати, що робити з послами Мехмед-Ґерая І, які досі мешкали у Вільні. А також щодо щорічних упоминків і грошей, захоплених при знищенні Іслама, яких вимагав хан. Крім того, король звертав увагу на відносини із заволзькими й ногайськими ордами, які своїми походами в причорноморські степи фактично захищали кордони Великого князівства Литовського.

Окреме місце в листуванні короля з Вільном посідало питання безпосередньо Києва та інших прикордонних міст. Сигізмунд І скаржився, що досі не виконано його розпорядження щодо ремонту київських укріплень і присилання до тамтешнього замку жита. Тому він наказав, аби до Великодня все було зроблено. Що ж до військових сил на кордоні, то Сигізмунд І запропонував Вільну план, який у майбутньому повністю довів свою ефективність. На думку короля, на кордоні потрібно постійно утримувати 2—3 тисячі «дворян наших на пенязях для... швидкої оборони панствам нашим від того поганства». І набрати в Києві на службу 1—2 тисячі козаків на чолі з дворянином королівським, аби вони «по Дніпру на перевозах» мешкали «і тих перевозів стерегли й боронили, скільки їм Бог милий допоможе». Оборонні заходи, запропоновані на Сеймі королем, у разі їх виконання, мали досить ефективно захистити Велике князівство від агресії з півдня. Але допомога прийшла з іншого боку й була неочікуваною не тільки для Вільна, а й для інших країн південної Європи.