Читать «Терези» онлайн - страница 24

– Терези…

– Що?

– Все на світі має свою вагу і все прагне до рівноваги. Якщо чогось забагато, система одразу почне це виправляти. Тоді на другу шальку терезів треба буде покласти щось відповідне і так само вагоме, щоб їх зрівноважити…

– Та ти філософ, Максе! – підморгнув йому Юра.

– Не я, це Лешек вивів таку теорію, а я так, переповідаю. Тільки Лешек замість слова «система» вживав слово Бог.

Юра нахилився ближче.

– Кажуть, його дівчина – на лікарняному. Не здивуюся, якщо їй дах зірве після цього.

– На похороні має бути.

– Ага, завтра побачимо. Ти ще не дооформився?

– Ні, зараз піду. Юр…

– Я сідаю на замовлення, тому бігом туди й назад, будеш освоювати нашу «Оупен Офіс». І помаленьку набирати замовлення з аркушів. Програма – лялька, тому освоїш швидко!

– Юр, а хто ще на фірмі товаришував з Лешеком?

Юра натягнув навушники і відкрив на компі віконце для набирання накладних.

– Хто? Анжелка з юридичного. Ще хлопці зі складу. Коли він був на зміні – вони могли розслабитися, знали, що нікого не здасть! Отакий був мужик! – Юра підняв великий палець і проказав у мікрофон: – Марієчко Сергіївно, ви вже, мабуть, зачекалися нас? Ваша улюблена фірма готова відвантажити вам півскладу, тільки розчистіть там побільше місця в закромах і побільше грошиків нашкребіть «по сусєках»…

Максим вийшов на сходовий майданчик і зрозумів, що окрім кави треба ще якогось бутрика на зуб кинути. Запах привів його до входу у кафе просто з території фірми. Всередині сиділа лише одна відвідувачка – ефектна дівчина років двадцяти шести – двадцяти восьми в стильному облиплому костюмі й з довгими кігтями. Пила сік і щось шукала в планшеті «Самсунг» з семидюймовою діагоналлю. Він теж любив цю фірму.

– Мені хот-дог, – кинув Максим бармену. – Привіт, я – Макс! – підкотив він до кралечки, за давньою звичкою переконаний, що йому запропонують місце поруч. Та й не тільки місце… – Можна скласти тобі компанію?

Вона на секунду підняла очі від планшету, потім опустила їх і…

– Вали звідси.

Голос мала глибокий, зі сталевими нотками. Він продовжив гру.

– Бо інакше подряпаєш мене своїми кігтиками?

Вона завмерла, зітхнула і…

– Богдане, покличте охорону, тут дехто наривається…

Бармен кивнув, кинув записник на шинквас і вибіг із кафе. До охорони звідси було кроків десять.

Нарвався…

– Я пожартував, – Максим спробував повернути час назад.

– А я ні.

Цього разу дівчина ні на секунду не відволіклася від свого заняття.

– Якщо чесно – то я хотів про Олексія Лускувця поговорити. Я не вірю, що він міг себе вбити…

Яскраво-помаранчевий сік, до якого вона простягнула руку, залишився в склянці неторкнутим. У двері ввалився охоронець у чорній формі й чорному кашкеті, не той, що був учора, більший і вищий. Це Максима аж ніяк не потішило.

– Я вже вибачився, – виставив він руки долонями вперед, мовляв, я не загрожую, бачите?

– Він вже вибачився, – підтакнула позаду відвідувачка. – Дякую, Богдане, Тарасе….

Хлопці перезирнулися і розійшлися кожен у своїх справах. Але Максим підозрював, що на фірмі про це знатимуть усі. Новенький чіпляється до гарних працівниць.