Читать «Терези» онлайн - страница 17

– А ви, мабуть, прибиральницею тут працюєте?

Міг і нахамити, звісно, але мама попереджала, що не всі жінки люблять брутальних чоловіків. Тому зазвичай вів себе культурно і ввічливо.

Дівчина розтулила рота, потім закрила його, набундючилась, зачервонілась і – кинула охоронцеві:

– Я піду, Андрію. Треба звіти шефу на підпис нести. У юристів завжди багато справ.

І метнула промовистий погляд. Розізлилась.

– Добре, Анжело, – відірвався охоронець від телефону і вже йому, Максиму: – Директор зараз на нараді. Проходьте і почекайте на нього. Адміністративний корпус ліворуч, другий поверх, є дзвінок.

І знову припав до слухавки. Клацнули дверцята прохідної, пропускаючи Максима досередини. Він опинився у чотирикутному дворику, звідусіль оточеному різнокаліберними будівлями, кожна з яких мала свій вхід.

Він, молодий і амбітний, та поважна фірма, якій були потрібні молоді та амбітні…

Порозуміємося…

Тільки в костюмі було трохи незручно. І краватка тиснула. Не любив він офіційного одягу, та що вдієш. На важливих офіційних зустрічах треба виглядати відповідно.

А ще сьогоднішня нічна поїздка давалася взнаки. Не виспався, і кава не дуже допомогла…

Ревіння вантажівки за спиною змусило його здригнутися. Охоронець побіг відчиняти ворота. Величезна фура заїжджала на територію фірми, а він стояв їй на шляху. І здалося йому, що водій фури навмисне крутнув кермо у той бік, куди відійшов відвідувач… і якоїсь миті Максим зрозумів, що його хочуть розплющити об адміністративну стіну, шорстку і холодну на дотик… але фура проїхала стороною і зупинилася перед корпусом прямо попереду нього. Хлопець, важко дихаючи, стояв і чекав, коли водій відчинить дверцята, але той не квапився виходити.

Нарешті дверцята відчинились і на землю «Конвалії» ступив огрядний чолов’яга з пишними вусами і круглим черевом. Він неквапом пішов до складу, навіть не глянувши в бік Максима.

Хлопець озирнувся. Охоронець зі слухавкою біля вуха стояв за скляними дверима і уважно спостерігав. Максим підвів голову.

Біля кожного вікна тепер стояли люди.

4

Віра поправила ремінець туфлі, який розстебнувся, мало не спричинивши ганебного падіння зі сходів бухгалтерії, та, помітивши, що колеги не звертають на неї жодної уваги, а всі як один зібралися біля вікон, підійшла до них, і собі визираючи у той проклятий колодязь, який нагадував їй середньовічні тюрми: усі мали відсидіти у своїх камерах визначений термін, а гуляти внизу дозволялося лише у справах і під час обіду, і то краще не гуляти, а швидко шмигнути з одного приміщення в інше, поки тебе не перестріли.

Надворі дещо похмурий на свій вік хлопець розгублено крутив головою у різні боки. Не дивно: тут можна було загубитися з незвички!

Раптом він підвів голову і глянув крізь шибку просто їй у вічі.

Серце тьохнуло. Хтось поруч спитав, чи не знає вона, що то за красунчик і до кого він прийшов.

Віра знову нахилилася до ремінця туфлі. Щоб не відповідати.

5

Олександр зчепив перед собою пальці і прямо подивився на прохача. Усіх, хто за власним бажанням напрошувався до нього в кабінет, незалежно від рангу і чину, він називав прохачами і звертався до них на «ти» – від держслужбовців до прибиральниці, бо кожен від нього чогось потребував. Тих, від кого йому щось було потрібно, він запрошував сам або йшов до них у кабінети.