Читать «Терези» онлайн - страница 127

Я ось що думаю: невже той телефонний дзвінок і був моєю головною помилкою?

«Лешеку, це Марта, вибач, що я тобі телефоную о такій пізній годині, та ще й на роботу, телефоную бо… не можу мовчати. Я щойно від Олесі. Сьогодні роковини тих жахливих подій, ти ж знаєш. Вона напилася і все мені розповіла. Нарешті. Виявляється, тоді вночі в Карпатах вони її зґвалтували, обоє. Орк і Макс. Ти мене чуєш, Лешеку?.. Ти можеш це уявити? Я ні. Чому ти тоді поїхав до Львова? Вона постійно мене про це запитувала. Чому ти не залишився з нею, чому не захистив її від них? Чому взагалі запросив її туди?.. Нікому не кажи про це, а їй тим паче. Вибач, але я не можу мовчати, я мусила тобі про це розповісти, хоча вона просила – нікому…»

І все з того моменту пішло не так. Лешекова смерть запустила якийсь незрозумілий нам механізм, який не можна було зупинити. Наче всі сили на світі, навіть ворожі одна одній, об’єдналися, щоб нас згубити.

А може, ми справді розгнівали богів?

Епілог

Вітер жалібно заскрипів хвірткою. Тут завжди було вітряно. А може, тільки тоді, коли вона сюди приходила?

Продавець вінків кинувся затягувати свій товар до павільйону, бо вітер шарпав чорні стрічки і намагався видерти вплетені у штучну хвою штучні квіти.

Тамара Василівна пройшла у ворота і рушила алеєю вздовж могил до своїх.

Часто тут бувала, тому і на чоловіковій могилі, а тим паче – на могилі сина, все було прибрано, цвіли чорнобривці і півонії, а пам’ятники, здавалося, жили своїм життям і – тільки коли вона приходила – завмирали, уважно слухаючи її розповіді.

Цього разу вона була відсутня аж цілий місяць, тому пам’ятникам було цікаво, що ж там відбулося за цей час у світі живих?

– Знаєте, Васю, Лешеку, я вперше у житті дозволила собі поїхати у Трускавець на відпочинок. Ви не повірите, знайшла там собі подругу і ми вдвох із нею ходили на водопій: зранку, в обід і ввечері. І годували нас непогано, і навіть танці влаштовували для таких підстаркуватих пань, як ми.

Тамара Василівна стиха засміялася, присівши на лавочку перед могилами.

– А приїхала – і мені одразу новину: «Конвалія» збанкрутувала, уявляєш, Лешеку? Така потужна фірма була! Кажуть, її придбав банк за борги. Шкода, мені твій шеф одразу сподобався, але я тоді була в такому стані, що накинулася на нього. Та хіба він винен? Скажу я вам, треба було трохи економити, а не тринькати направо й наліво. Твої хлопці мені розповідали, що він кредитів багато набрав, а тут криза… Якби ж то знав, де упадеш…

Тут вона побачила бур’яни на могилах і взялася виполювати їх. Потім знову сіла і витерла руки серветкою.

– Олеся вже закінчує вашу фармацію. То нічого, що заочно, зате в аптеці працює, досвіду набирається. Але ніяк не хоче відпустити довге волосся, а ти ж пам’ятаєш, яке воно гарне у неї було! А вона сміється, каже, що з короткою стрижкою їй легше по життю…

Жінка замовкла, і стало чути, як вітер торохкотить десь бляшанкою об камінь.

– Ой, я ж Максима недавно бачила, думаю, що ж я мала тобі сказати, синку?! Свою аптеку відкриває. Каже, набридло працювати на когось. А я все думаю, чому ж ти йому не зателефонував тоді вночі, ви б разом обов’язково щось придумали? Таких, як ви, друзів ще треба було пошукати. – Вона витерла хусточкою очі. – Що тоді трапилося, чи довідаюсь я коли-небудь?..