Читать «Терези» онлайн - страница 117

– Привіт, – сказала Олеся і сіла за столик під вікном. Золотавий тюль, дерев’яні балки над головою і дерев’яна підлога, простора зала і столики далеко один від одного. Ніхто не завадить і не почує, а навіть якщо й почує, то не зрозуміє, що це її битва з орками. Сподівалася – остання.

Дівчина навпроти знервовано постукала яскраво-червоними гелевими нігтями по столі. Чоловік рвучко поправив краватку і швидко скинув поглядом зал за її спиною.

– Я тут сама, – сказала їм обом і замовила в офіціантки каву. – Але якщо ви не виконаєте моїх умов, я прийду разом із шефом. А він не буде церемонитися.

2

У голові було порожньо і лунко, тому, мабуть, спогади так чітко візуалізовувалися перед внутрішнім зором… Спогади, які він щосили намагався вигнати зі своєї пам’яті, а вони чигали на нього тут, на лікарняному ліжку, коли він занадто слабкий і немічний, щоб із ними боротися.

Максим повернувся на бік.

Орк дав їм усім своєї бодяги, а потім щось із ними сталося. Ніхто нічого не розумів, якісь окремі кадри вихапував мозок із дійсності і вставляв їх у галюцинації.

Олеся не пила з усіма. Перед тим як поїхати додому, Лешек попросив Максима наглянути за нею, щоб нічого, бува, не трапилося, а він… Розслабився, не захотів пасти задніх, що може трапитися від однієї склянки канабісу?

Коли його випустили з сізо, Лешек викликав його з дому на вулицю і вперше у житті так накричав на нього, що аж шибки у будинку задзвеніли.

Я ж тебе просив!.. Я ж на тебе покладався!..

Максим мовчав, бо не мав що відповісти.

Забудь про нас, – сказав його найкращий друг на прощання. – Не хочу про тебе знати…

На боці було незручно, вся ота апаратура тиснула на мозок, учора підскочила температура, і його залишили в реанімації ще на пару днів. Можливо, тому лікарі тепер дуже уважно його оглядали, медсестри бігали довкола, як ошпарені, а він волів би сховатися кудись у нірку і перечекати там отой тупий, дратівливий біль у животі.

Але йому не давали такої можливості.

…У ніч на понеділок дев’ятого червня цього року він сів в авто і поїхав до її дому. Загадав: якщо її вікна світитимуться – він зателефонує. Скаже щось про річницю їхнього невдалого святкування під Славським, що йому шкода і що він майже все пам’ятає. Майже.

Була перша година, коли він дістався з Боткіна до Угорської. Їхав кружними дорогами, все норовив завернути назад, усе збирався з думками і приїхав саме в ту мить, коли світло на четвертому поверсі у кімнаті з балконом вимкнули.

Почекав ще чогось, виїхав із двору і рвонув на трасу, за Давидів.

Швидкість завжди лікувала його краще за всіх лікарів…

…Над ранок того дня, повертаючи назад, він знову вибрав дорогу поряд з її будинком. Знову чогось очікував, якогось сигналу звідти, згори… або з четвертого поверху, натомість побачив її батьків, які заходили до під’їзду, і натиснув на газ…

Максим повернувся на інший бік. Тепер він зрозумів, що йому просто забракло відваги. І ще зрозумів, що закон бумеранга, виявляється, діє, і все, що ти вчиниш комусь, повертається до тебе рано чи пізно.