Читать «Терези» онлайн - страница 11

Спали, йолопи. А вам же заборонено спати, хіба не знаєте?

Фірма прокинулася. Раптово, занадто рано і не за планом. Фірма, яку Олександр уважав своєю. Багато років уважав. А вона все одно викинула коника, якого він не чекав. Багаторічна війна завершилася його повною поразкою.

Роберт Кіосакі любив повторювати, що наймані працівники завжди будуть з іншого боку барикад, аніж той, хто їх наймає. І вони ніколи не знайдуть спільної мови. Бо одним потрібно менше працювати, але отримувати за своє неробство щоразу більше грошей, а іншим потрібні хороші віддані працівники, які будуть днювати і ночувати на роботі й не вимагатимуть за це платні. Антагонізм бажань. Протилежність можливостей. Класова ненависть. Хоча те останнє було з іншої науки. Тієї, що давно канула в безвість.

Та ненависть залишилась. І її плоди ця країна ще довго пожинатиме.

Олександр скривився. Смартфон розбризкав тишу кабінету мільйонами звуків і перевів думки свого власника в інший режим. Режим пошуку.

Хто? За що – то інше питання, причина до смерті завжди знайдеться. Треба довідатися хто. А тоді вмирати.

На його дисплеї блимав номер Степана, наче шоста година ранку – це найкращий час для балачок. А мав би вже бути на місці. Найпершим.

Погано працюєте, хлопці, погано. Хіба не знаєте, що погані новини розходяться швидко? А ви маєте бути швидшими за них, бо за що я вам тоді плачу, га?

Голову можна дати на відсіч, що працівники його фірми вже все знають. Як це їм вдавалося, він не розумів. Але на його фірмі всі одразу знали про все. Як у селі. Наче й бабів усюдисущих не водилося, а останній підбиральник наступного дня вже переказував на майданчику для куріння всім охочим, про що йшлося у шефовому кабінеті на нараді за закритим дверима. Навіть кодові замки на дверях кожного поверху, що відкривалися особистими карточками допущених до святая святих, не допомагали.

– Слухаю.

– Олександре Вадимовичу, доброго ранку, – захеканий Степан, що ось-ось стоятиме під його дверима, був банальний до неможливості. Ну де ж тут добрий ранок?!

Головний охоронець фірми Степан Каменюка. Сірий «Ланос», піджак на футболку, маленька дитина і брама на замку. А крізь цю браму проходять працівники фірми на роботу і з роботи. І у кожного може бути мотив. У кожного працівника гуртового, роздрібного відділу продажу, «бюджетників», юристів, програмістів, фонду, кафетерію, редакції, у прибиральників, водіїв, тих же охоронців – і це лише на території фірми, а тих, хто за територією, і не полічиш. Ну і, звісно, склад, де все трапилося.

А якщо доплюсувати тих, кого він, власник фірми, звільнив колись підставно і безпідставно…

Серед отих, звільнених, треба було б пошукати особливо ретельно. Але хто ж це робитиме? Не міліція ж, справді, і не ці його ідіоти!

– Кажи.

– Міліція зараз буде. Кажуть, щоб ми нічого не чіпали там, на складі…

Про вовка промовка…

– Я що, по-твоєму, ідіот?! Якщо це все, що ти хотів мені сказати…

– Ні-ні, це не все, Олександре Вадимовичу… – Всі тут боялися до нестями, коли він починав лютувати, матюкаючи зверху донизу всіх, хто траплявся йому на шляху. Навіть одного разу довелося лопатою, якою сніг відгортали, показати винним кузькіну мать. А його це бавило. Так мало речей його бавило у цьому світі… – Маємо нарешті повну інформацію щодо вашої справи. Окрім однієї особи.