Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 126
Брати Капранови
Клим відчув, що його просто підкинуло вгору. Стілець упав, здійнявши неймовірний гуркіт і заглушивши його сиплий від емоцій голос:
— Служу трудовому народу!
— І ще одне. Твоєму агенту, як він там, — товариш Краукліс зазирнув у справу, — Мамай. Так от йому за таку роботу належить грошова премія. Свідомість свідомістю, а підтримувати її матеріально інколи треба. Так що порадуй хлопця, чи хто він там у тебе. Гроші отримаєш у касі.
— Служу трудовому народу! — ще раз вигукнув Клим, тепер уже на повний голос, і взявся піднімати повалений стілець.
— Служи, — погодився Краукліс. — Тільки справу не забудь забрати, — і посунув на край столу теку з написом «Яворницький».
Маруся вперше бачила свого директора таким — неначе в один день Дмитро Іванович відчув на плечах усі свої сімдесят років, згорбився, постарів і повісив голову.
— Що з вами? — дівчина підбігла до нього.
— Та нічого, — Яворницький махнув рукою. — Зовсім нічого.
— Щось сталося?
— Ну, не те, щоб сталося, але... — він сумно посміхнувся. — Мене знищили.
— Як це? — сплеснула руками дівчина.
— Ви це бачили? — він простягнув їй газету «Зоря», що тримав у руках.
Дівчина пробігла очима заголовок:
— Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди... Це про кого?
— Про нас із вами, — зітхнув директор.
Маруся не могла повірити тому, що читала:
— В українському буржуазному націоналізмі... підтримкою членів СВУ, влаштуванні на роботу різних петлюрівців... — вона підвела очі, й у відповідь на німе їх запитання Яворницький лише кивнув. — У приховуванні в музеї цінностей поміщиків та духівництва... Та що ж це таке?
— А отаке. З музею мене звільнили. Так що мене вже практично немає.
— Що ви таке говорите! — сплеснула руками Маруся.
— Тільки те, що написано в газеті та у наказі наркома освіти, — з цими словами Яворницький пройшов до свого кабінету й обіперся об стіл, неначе не міг стояти самостійно.
Двері він не зачинив, і тому дівчина попрямувала слідом.
— Дмитре Івановичу! Вам погано? Може, води?
Він не відповів, і Маруся похапцем налила з карафки у склянку та простягнула директорові.
Губи його помітно тремтіли, коли торкалися скла, і від цього вода у склянці йшла брижами.
— Сказали зібрати речі і щоб завтра мого духу тут не було.
— Вашого духу? Як це?
— А отак.
— У цьому музеї не може не бути вашого духу! — впевнено заявила Маруся. — І потім, що значить, збирайте речі? Тут пів-музею з вашої особистої колекції.
Яворницький тільки зітхнув. Маруся помітила, що він хитається на ногах, і швидко підсунула стілець, у який старий м’яко осів, немов усередині мав не кістки, а зіпріле листя.
— Це якась помилка! — не вгавала дівчина. — Треба скаржитися!
— Кому тут поскаржишся? — зітхнув Яворницький.
— Товаришу Скрипнику! Товаришу Чубару! Товаришу Петровському! Вони наші, катеринославські, повинні розуміти!
— Скрипника вже немає, — Яворницький звів очі вгору, немовби шукаючи там якоїсь допомоги. — А тут справа політична. Значить, усе вирішує ДПУ.