Читать «Справа Сивого» онлайн - страница 128
Брати Капранови
Маруся замислилася:
— А скажіть, Дмитре Івановичу, оці Мамаї, що на картинах, оці, що кам’яні, і ті, що в Туркестані, вони мають стосунок одне до одного чи це просто збіг?
Яворницький пожвавішав, як завжди, коли йшлося про історичні питання:
— Бачите, у чім справа. Власне, саме слово козак — тюркське, так само, як кіш, отаман, чабан. І мамай — тюркське, а колись цими степами кочували половці, які теж були тюрками і залишили нам своїх кам’яних мамаїв. Так що цілком можливо, що існують спільні легенди.
Маруся зітхнула:
— Але Туркестан далеко.
— А крім того, я вже застарий для того, щоб знову податися на мамая.
— Ну нічого, — запевнила дівчина. — Я піду і все поясню. Не може бути такого, щоб взяти і викинути людину, немов у царські часи. Це, без сумніву, помилка.
— Якби то, — сумно посміхнувся Яворницький.
Уже виходячи з директорського кабінету, Маруся зустріла очима картину, де козак Мамай сидів під вербою із кобзою, склавши ноги по-козацьки, а поруч лежали звичні шабля, фляжка та карти. Мамай дивився на дівчину великими очима, які не потьмяніли під впливом часу, немовби запитував про щось. І тоді вона, рабфаківка та комсомолка, раптом прошепотіла самими губами:
— Врятуй його, мамайчику, ну, будь ласка.
Зранку Клим, як завжди, прямував коридором до кабінету, коли побачив, що назустріч йому іде Сєдов. Старий ішов своєю звичною ходою богомола, і якби за спиною в нього не височів конвоїр, можна було б подумати, що нічого не трапилося. Зрозуміло, що така зустріч не обіцяла бути приємною, але дітися вже не було куди, і Шпакуватий лише опустив голову, немовби шукаючи щось під ногами.
— Климе! — раптом почув він рипучий голос старого. — Климе!
Йому захотілося побігти, не озираючись, геть, і, мабуть, він так і зробив би, якби не статус постійного працівника ДПУ, який віднині диктував зовсім іншу поведінку. Тому Шпакуватий зупинив себе і силоміць розвернув до джерела звуку.
— Не зупинятися! — підігнав Сєдова конвоїр.
— Та облиш ти! — відгукнувся той. — Це мій слідчий, поговорити треба.
Конвоїр підняв на Шпакуватого запитальний погляд, і хлопець кивнув — словосполучення «мій слідчий» пестило вухо.
— Климе, ти не думай, я не ображаюся, — почав Сєдов.
— Так це не я! — похапцем збрехав хлопець і відчув, як кров приливає до обличчя.
— Це мало статися рано чи пізно, — не звертаючи увагу на виправдання, повів далі старий. — Бо молоді вовки рано чи пізно вбивають старих.
— Слово честі! — запевнив Клим і почервонів іще більше.
— Не важливо, — сказав Сєдов. — Я про принцип. А принцип у тому, що справа не повинна зупинятися.
— Яка справа? — не зрозумів Шпакуватий.
— Великої Росії! — із придихом прошипів Сєдов. — Імперії!
— Якої імперії!? — обурився хлопець. — Скільки можна повторювати: нема вже вашої імперії! А є Союз Радянських Соціалістичних Республік!
— Ну нехай буде Союз, це справи не міняє. Розумієш, хлопче, Росія залишається Росією, як ти її не назви.
Клим хотів було заперечити, але не знайшов як. Бо Росія і справді залишилася — Радянська Росія. Сєдов озирнувся на конвоїра, немовби перевіряв, чи слухає він.