Читать «Політ ворона. Доля отамана» онлайн - страница 195

– Звідки мені знати. Він лише перед тобою вивертав свою душу, – одразу й погляд у нього змінився, і трясти його перестало.

– Чого ж ти так рано до нього прискочив? І вчора ввечері сидів з ним у дворі. Про що можна було розмовляти до півночі?

– Може, хтось інший там був, тільки не я, – швидко знайшов, що сказати не дуже меткий Митро. – Йшов повз його хату, а він мене позвав, то й посиділи, поки я трохи передихнув. Але коли зовсім стемніло, я вдома був.

– Йшов, передихнув, заскочив… А тут ні світ ні зоря причахкотів, – сказавши, вона задумалась, неначе зважувала – говорити далі чи не варто. – Ще слідчий нічого в тебе не питав, а ти вже плутаєшся. Думаєш, не знаю, що ви з ним доносили на всіх сусідів, а на мене тим паче? – нарешті та правда, яка давно її мучила, сама зіскочила з вуст. – Зізнайся хоч зараз, бо всім людям розкажу. І зроблю таке, мені втрачати вже нічого.

– Я про тебе й слова ніде не сказав, – мало не клявся, – а Петро… Може, й був за ним якийсь гріх, тільки не по своїй волі. Тепер він уже нічого не розкаже… – а в самого відчай і страх з очей виглядає. – Змушували й інших, тільки їм не з руки за тобою слідкувати, тому й тиснули на Петра. Так і зійшлося все до купи – не повернулася Олена, ще й про твою Оксану мав дізнатися, де її можна знайти, – сам все зиркав на його хату, неначе боявся, що там хтось з’явиться і побачить його на цьому подвір’ї. – Більше нічого не знаю, повір, – навіть руку на серце поклав, але в очі не глянув. – І все це за ті скарби, які Гриць добровільно віддавати не хоче.

– Господи! Немає він ніяких скарбів, то що тепер робити? А Оксана моя далеко на заробітки поїхала. Коли б і вона постраждала, я б їх усіх спалила в парткомі чи в повітвиконкомі. Тепер дивись, якщо і про це донесеш, нікуди буде й тобі повертатися, – поглянула на його хату. – Пішли кликати всіх, хто вдома, не буде ж він до обіду висіти. І поховаємо, як годиться, сусід як-не-як.

З того дня щоранку і щовечора бігала вона до в’язниці, усе просила охорону передати сину пляшку молока та окраєць хліба, але й слухати ніхто не хотів. Тож побачивши одного разу Якова Іщенка, сама до нього підскочила.

– Скажи хоч щось про мого сина! – яка не була сердита на нього, але вирішила тримати себе в руках.

– Живучий, як пес, – зіскочило з язика того дурного Яшки.

– Ах ти гаденя таке! – сама не пам’ятала, як схопила його за комір гімнастерки та стисла з усієї сили. – Оце так віддячуєш? – трясла його, бо з її рук він вирватися не міг. – Буде й тобі собача смерть! – А побачивши двох червоноармійців, які поспішали свого виручати, ледь пальці розігнула, так хотілося задушити зрадника. – То мій знайомий, – кивнула головою у той бік, куди він встиг відбігти. – У благенькому пальтечку аж синіло колись від морозу, то я, було, посаджу його на теплу лежанку, ще й їсти дам. Оце й урятувала на свою голову, – проказавши таке, пішла додому. І ніхто на неї не кричав, ніхто й слідом не біг. – Мабуть, і вони знають, що отамана здав його товариш дитинства, – проказала сама до себе та від сорому схилила голову.