Читать «Політ ворона. Доля отамана» онлайн - страница 193

Отаман Савонов думав зовсім про інше. Пригадуючи останні події, багато чого зробив би не так, аби не потрапити в таку пастку і не лежати на цьому возі. А коли давав думкам волю і вони летіли ще далі, спиняючись передихнути там, де можна було почати все спочатку, дякував їм за чесність і за підказку. По-різному уявляв і своє майбутнє, на крайній випадок навіть куля завжди була під рукою, тільки ніколи не збирався повертатись у свою слободу саме так. Тепер би крізь землю провалився, аби не було того завтра, яке вже саме лізло в очі – на майдані біля церкви комуністи й місцеві запроданці, а з ними й колишній товариш Яків Іщенко влаштують йому народне судилище, куди силою зженуть переляканих селян. Нахабно литимуть на нього різний бруд, а прості люди боятимуться сказати й слово на його захист.

Чого боявся, те й сталося – уже наступного дня комуністи та їхні посіпаки витягли на площу свої столи і застелили їх червоними скатертинами. Поставили й трибуну, аби все мало солідний вигляд. Не привели, а під руки притягли туди отамана Савонова, який на той час уже не міг іти своїми ногами. Звинувачували у вбивствах і погромах совєтських установ. Під виття родичів зачитували прізвища й посади тих, хто загинув від його рук. Несамовито й самі кричали: «За що ти їх убив, Грицьку? За що?» І як не намагався Савонов заперечити, вони не давали йому й слова сказати. Та все ж не міг він мовчки залишити цю площу, і вже коли двоє дебелих червоноармійців зібралися тягти його назад, він з останніх сил вигукнув у натовп:

– Тільки вам попустили віжки, так ви й відвернулися від оборонців. Тож знайте: це ненадовго. Ще побачите, як комуністи кататимуться на ваших спинах!..

– Бити його! Бити! Віддайте нам для самосуду! – просили якісь нікому не знайомі люди.

Чи так задумано було, чи просто спохопилися більшовицькі провокатори, тільки як вони не кричали, а навіть родичі убитих холуїв побоялися наблизитися до вже немічного отамана. Більшість простого люду плакала. Чули й вони про Грицеву хворобу, але не вірили, що вона так швидко висмокче з нього воляче здоров’я. А коли за ним зачинилися двері в’язниці, не стали й вони затримуватись на тій площі. Почали спинятися лише згодом, аби передихнути та поговорити про свого отамана.

– Розказували, що й від кулі заговорений, і нічого не боїться, навіть невидимим може стати чи й у вовка перетворитися, – пригадував якийсь чоловік різні чудеса.

– Правду й казали; хлопці з його загону самі бачили, як він попереду мчить на коні прямо на ворожий кулемет, кулі летять, а йому хоч би що, – і таке не було вигадкою.

– Я чула інше: наберуть повстанці холодної води в казанок і поставлять перед ним, а він подивиться на неї хвилину-другу, вона й закипить, – і такому вірили, бо свої ж переказували, а не чужі.

– То все від матері. Хоч і лікує вона людей, усе ж нікому не розказує, що ще вміє робити. А хіба не було, коли хлопець Параски Чепурнихи заліз у її сад за сливами? – пригадували випадок, із якого тут довго сміялися. – Туди легко потрапив, а назад вибратися не зміг, поки Настя Савониха не прокинулась. Казав: куди не піду, скрізь річка.