Читать «Політ ворона. Доля отамана» онлайн - страница 196

Ганна П. Ткаченко

З того часу щодня чекала, що її Гриця, повного Георгіївського кавалера, виведуть на площу і розстріляють перед усім людом. Але замість того його перевели в Ізюм. Ходила й туди, тільки не так часто. Чекала й далі того останнього дня. Навіть привиділося одного разу: висить він на Ізюмському майдані, а його й мертвого стережуть, бояться, що візьме та й оживе. Але й такого не сталося. «І чому так довго слідство триває? Чому зволікають? – не йшло з голови. – А може, правда, що родич пана Кульбітова давно забив його ногами? – аж завмерла від надуманого. – Чи пан Гришин, який отримав своє на тому ж самому місці, де колись розпускав руки. А то й самі те зробили, тепер бояться сказати, аби знову люд не повстав». Ледве ранку діждалася – і подалася в місто.

– Покажіть мені сина чи дайте документ, що його вже немає на світі, – і просила, і плакала, і наполягала в різних кабінетах. А нічого не добившись, сіла під в’язницею і сказала, що тут сидітиме без їжі і води, поки їй не скажуть правду.

Уже й сутінки почали насуватися, а вона й не збирається додому. І ніхто їй нічого зробити не може, бо хто не почне наближатися, одразу вертається. Навіть головний начальник, не повіривши, що до неї не підступитися, сам вийшов. Довго курив цигарку, поки зробив декілька кроків у її бік, після чого його ноги почали заплітатися, неначе в п’яного. «Убити відьму, убити негайно!» – прокричав, добравшись до дверей.

Чи просив, чи наказував, але за мить перед нею з’явився той самий Яків, якого вона вранці мало не задушила. Він боязко наближався, витягнувши вперед руку з револьвером. Та як не намагався хоробритися, вона так тремтіла, що й другою її вдержати не міг.

– Підходь ближче, – кивнула йому Настя. – Підходь-підходь, а то здалеку не поцілиш, – навіть кутики рота смикнулися, збираючись посміхнутися. – Давай інших потішимо, як ти умієш стріляти, – помітила зівак біля входу в буцегарню.

Чи сам він набрався хоробрості, чи це Настині очі змушували його бути слухняним, бо, на диво, боязливий червоноармієць Іщенко сміливо попрямував на неї.

– Досить! – спинила його за кілька кроків, продовжуючи сидіти прямо на землі. – Стріляй! – скомандувала голосно.

Та як він не давив на гачок, його револьвер мовчав. Він його і вправо – не стріляє, він його і вліво, а той ніби не заряджений. Самого ще більше розтрясло, тож опустив його вниз і натиснув з усієї сили. Умить пролунав постріл, і блідий, як смерть, Яків упав на спину.

– Вставай, боягузе. Ти там не наклав, бува, в штани? – спитала по хвилі. – Нічого з тобою не сталося. Може, й поцілив сам себе по пальцях, але не більше. Чи й не поранення! Чимчикуй назад, а то вже збираються йти за тобою, – побачила чоловіків із рушницями. – Іди, поки вони тебе на той світ не відправили випадково замість мене, – споглядала спідлоба, як він пошкандибав, накульгуючи. – Пора й мені додому, бо ваш начальник уже гармату везе сюди, – упевнено проказала, неначе хтось їй про те повідомив. – Чи нехай по в’язниці бабахне, – навіть бликнула на неї, спинившись. – Ні, може, Гришка мій там, не можу ж я свого сина вбити, – і пішла собі, згадавши про корову, якій нема кому хвірточку відчинити.