Читать «Політ ворона. Доля отамана» онлайн - страница 191

Не довелося їм ні стукати, ні будити, адже двері вже були відчинені, а господар та його дружина починали клопотати по господарству. Зіткнувшись з ними, один із вершників запитав: «Грицько Савон тут? – На що підстаркуватий чоловік лише тер одну об другу свої руки та кидав косяки на прибулих вершників. – Якщо скажеш неправду, розстріляємо на місці», – підходили все ближче. Та він і таких погроз не злякався, зате дружина, яка весь час виглядала з-за нього, мовчки кивнула на відчинені хатні двері. У той час через маленькі віконця в кімнату тільки-но почало пробиватися світло, і якби не гасова лампа, яку вона засвітила, ніхто б не побачив, що в кутку кімнати на ліжку спить невеличка людина. А якби вона встигла прокинутись, то вискочити звідси живому нікому не вдалося б.

– Пане отамане, наказую тобі встати! – скомандував один із них, який планував сховатися за чиюсь спину, але, зустрівшись із ще заспаними очима Григорія, спинився й замовк, немов загіпнотизований.

– Це ти, Якове, чи мені здається? – від подиву в отамана аж брови одна на другу лізли. Тіло тряслося, зуби цокотіли, не від страху, звичайно, а від пропасниці, яка останнім часом усе частіше його мучила. – Невже за мною прийшов мій товариш? – здається, Гриць не міг у таке повірити.

– Бандит не може бути моїм товаришем, – почув у відповідь.

І як не старався Іщенко тримати себе в руках, у нього нічого не виходило – тремтів від страху, тільки не так, як хворий Гриць, а набагато сильніше.

– Он як! Значить, нагороду вирішив заробити, – отаман процідив крізь зуби. І його рука повільно потяглася під подушку по зброю. Ще б секунда – і все було б не так, як задумав Яків. Та червоноармійці вмить накинулись на хворого Григорія, неначе шуліки на здобич.

– Якщо ти ще раз спробуєш схопити зброю, я всю обойму випущу в твою голову! – закричав товариш дитинства.

– Якове, Якове! – Савонов усе зрозумів. – Раз комісари пообіцяли тобі орден Червоного прапора, то я тебе не підведу, – його змученого обличчя торкнулася колюча іронія. – А то й свій можу віддати, якщо мати його на смітник не викинула. Я їй наказав таке зробити перед походом на Врангеля.

Коли він устав і почав одягатися, його товариш знову занервував:

– Якщо втече, із вас голови познімають! – лякав інших.

– Куди йому, він ледве на ногах стоїть, – навіть співчуття блиснуло не в одних очах.

– Це ж не людина, а скажений вовк, і я знаю його звички – за мить зможе всіх вложити, навіть опам’ятатися не встигнете! – сам весь час намагався цілитися в Гриця.

– Так і зробив би, якби знав, що ти камінь за пазухою носиш. Ще на фронті розчахнув би одним ударом за те, що інших збивав з пантелику. А то й у нашому лісі, де ти з воїна на дезертира перетворився.

– Я теж тебе роззброюю вдруге. І обидва рази – як ворога трудового народу, – дуже здивував не лише військових, а навіть дружину господаря.