Читать «Політ ворона. Доля отамана» онлайн - страница 189

– Петро… Митро… – шепотіла Настя, притиснувши руки до грудей. – А мій Тимофій? – вона зарані знала, що влада його не омине.

– І він також. Вирішив було не говорити, але що з того, усе одно дізнаєшся, бо той список привселюдно прочитали аж двічі. – Тільки зарані не побивайся, якось воно буде, – торкнувся її плеча, бо вона сиділа ні жива ні мертва. – Візьмуть та всі піднімуться – і люди по селах, і повстанці. Не будуть же всіх стріляти, – сказав те, про що думав дорогою.

– Хтозна, – проказала Настя, неначе з того світу. – Але не піднімуться. Це кінець, дядьку Іване! Кінець… А мій отаман… Мій Гриць ніколи не повернеться додому, – з її очей уже виглядали сльози. – Не зможе…

– Не треба. Він сам щось придумає, не випадково ж отаманом став у двадцять років, – намагався хоч якось її заспокоїти.

14

– Насте, ти чула про НЕП, тобто нову економічну політику? – поспішав до неї Петро одного ранку. – Більше не буде проклятої продрорзвертки, замість неї введуть продподаток, набагато менший, ніж вона. А бідних селян узагалі від нього звільнятимуть. Не забиратимуть і залишки, які ми зможемо вільно продавати.

– Бути того не може! Щоб ті комісари багато нам залишили, ніколи не повірю, – а поглянувши на Петра, у якого, здалося, навіть погляд змінився, одразу пригадала, що він один із заручників. – Правда, що казати зарані, поживемо – побачимо, якщо з голоду не помремо.

– Буде краще, буде! – чи так повірив, чи просто вирішив проти комуністів більше нічого поганого не говорити. – Уже й на з’їзді затверджено, і всі інструкції підписані, треба ж їм якось із глибокої кризи виходити. Думаю, що це наше спасіння.

– Дай Боже, Петре, – на тому й пішла від того тину, не повіривши ні комуністам, ні Петрові, який почав на них надіятися.

«А я, грішним ділом, думала, ти будеш щось питати про мого Гриця, то я й сама не знаю, куди він пропав, – продовжувала розмовляти, але сама з собою, так було надійніше. – Інколи ще ходять савоновці від села до села – десь залізницю пошкодять, десь дроти обріжуть, але його серед них немає. Одні кажуть, що він у Галичину поїхав, інші – що на Кавказ подався, і то, може, й правда, бо Харківська і Донецька ЧК полюють на нього, неначе на дикого звіра. І не може він додому прийти, до того ж, мабуть, і не хоче, аби потім матір на допит не потягли. Тепер кажуть, що він хворий, навіть не може командувати своїм повстанським загоном так, як раніше. То чому ж я про те нічого не знаю? – намагалася хоч щось розгадати, бо геть сну позбулася. – Швидше за все Ксанку з дитиною кудись повіз, то ні Мелані, ні Тимофію нічого не сказав, – і це вона відкидала. – Тільки все змінилося, усім стало не до того, вони говорять про масове повернення повстанців додому, адже більшовицький уряд продовжив строк амністії аж до літа. Тож повертаються їхні сини, здають зброю, і ніхто не висуває їм ніяких претензій, хоча заручників уже стріляють, – усе те їй здавалося дивним. Петро багато чого знає, тільки мовчить, навіть про номерки не сказав, які вони з Тимофієм уже тягли. Дякуючи Богові, цього разу обійшлося, а іншим – чи повезе… Бач, скільки всього вигадали – і НЕП, і амністія, аби люди самі відвернулися від повстанців».