Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 2

Відтоді Євген шукав себе.

Звідси – ота невдала спроба вписатися в здоровий спосіб життя.

Але саме після допису Євген знайшов Яну. Вона своїм здоровим життям пишалася, і вони доповнили одне одного. Так він вважав, а вона не заперечувала.

Незнайомка тоді написала: вони думають однаково, отже, однієї крови. Захотіла зустрітися. Це сталося ввечері того ж дня. Гуляли до ранку, лягли й прокинулися разом. Ще за дві доби вирішили ніколи не розлучатися.

Тепер Євген її кинув.

Спершу гризло зсередини. Адже мусив би придумати, як витягнути подругу з пастки, лише тоді накивати п’ятами разом. Щось підказувало: справжні мужчини мають чинити саме так. Проте він знайшов причину, чому тікає сам, і довго переконував себе – усе робить правильно. Швидко дістанеться до цивілізації й людей, приведе допомогу. Розкаже, що бачив, і Яну врятують.

Якщо ж схоплять і його, з надіями на треба прощатися.

Євгенові навіть не вступило в голову подумки просити в дівчини пробачення. Переживе тих кілька годин, поки Яна гадатиме, що її зрадили й кинули напризволяще. Щойно він влетить у лігво на поліцейській машині, щойно винесе дівчину на руках, вона все зрозуміє й переконається, хто насправді її герой.

Він укотре зупинився.

Відстані, які пробігав із кожним наступним відчайдушним ривком, ставали дедалі коротшими. Утікач задихався, йому бракувало повітря, він притулявся до найближчого стовбура й жадібно хапав повітря ротом, мовби викинута на берег риба. Одного разу підкосило, не втримався на ногах, упав на коліна, потім – на чотири. Ледве встиг упертися руками в землю, аби не заорати носом. Постояв так. Дочекався, поки в очах перестане рябіти. Далі труснув головою й неабияк здивувався власному вчинкові: раптом ліг на живіт, притулив до землі вухо.

Лежав і слухав, чи не чути гонитви.

Нічого не почув, але вставати не хотілося. Хоч спекотне літо стояло в розпалі, тут, у лісі, розкинутому в болотяній місцевості, ще й поблизу звивистої водойми, було вогко. Не холодно, проте Євген змокрів, футболка неприємно липнула до тіла, а джинси вже натирали в пахвині. Та все одно щасливий фінал кортіло отак влягтися й нікуди не бігти. Дочекатися світанку, адже влітку сонце сходить рано. Коли побіг, годинник на дисплеї мобілки показував початок дванадцятої. Телефони не забирали, бо там, куди занесло Євгена з Яною, стільниковий зв’язок не ловив. Тоді це не злякало й не зупинило. Навпаки, вони хотіли забратися чимдалі й з’єднатися з природою. Жити, як хочеться, і займатися лише тим, що могло прогодувати. Та й то – мінімально, обоє виявилися невибагливими до їжі.

Тепер же він шкодував про їхній вибір.

Усе ж зв’язок із зовнішнім світом треба мати.