Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 5

– Жити набридло? – питав тихо, навіть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.

– Я не… – разом із повітрям забракло слів.

– Що ти? Чого «не»?

– Не буду.

– Не будеш?

– Більше не буду… Так…

– Як це – так?

– Під машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.

– Кого?

– Усіх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втік.

– Звідки ти втік?

Євген махнув у напрямку лісу.

– Піщане. Це називається Піщане.

– Є таке, – тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: – Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.

– Я… не хотів…

– Не хотів, але пішов. От же ж люди, – плямистий зітхнув. – Залазь, поїхали.

– Куди?

– Звідси.

– А Яна?

– Де твоя Яна? – водій покрутив головою. – Десь тут, у кущах сидить?

– Ні. Там…

– Тоді до чого вона тут? Сідай, кажу.

Плямистий неквапом розвернувся й посунув назад до джипа. Євгенові здалося – рятівник утратив до нього інтерес. Тож, укотре за останній час обтрусившись, підтюпцем подріботів за ним. Оббіг машину з лівого боку, без запрошення смикнув дверцята, забрався в салон. Тут пахнуло безпекою й затишком, Євген відчув себе мов удома чи принаймні за міцним фортечним муром. Водій вмостився на своєму місці, запустив двигун. Тримався на диво незворушно, ніби щоночі доводиться підбирати втікачів на трасі.

– Куди їдемо? – поцікавився Євген.

– А тобі куди треба?

– Тобто?

– В лікарню чи в поліцію?

– Чому в лікарню?

– Значить, у поліцію.

Джип рушив прямо. Та минувши поворот, просто посеред шосе зробив коло й посунув, звідки приїхав. Євген озирнувся, потім глянув на рятівника.

– Ми де зараз?

– На трасі, – відрубав той.

– Я не… Тобто… Куди їдемо?

– Ти ж поліцію хотів. Шацьк там, – чоловік кивнув уперед.

– По ходу, я не туди йшов…

– Під ранок, може, до кордону б добрів.

– Кордону?

– Ой, хлопче, – плямистий похитав головою. – Вештаєшся лісом, а не знаєш, що тут до кордону з білорусами шапкою докинути.

– Та якось не думав.

– Дарма. Думати хоч іноді треба.

– Чуєте, – запитав Євген обережно, – а це, бува, не ота дорога?

– Яка – ота?

– Ну… Та сама. Проклята.

– Не знаю, про що ти.

– Ви ж наче місцевий.

– Тутешній. Не саме звідси, але в цих краях у мене дача. Або резиденція, зви, як хочеш.

– І нічого не чули про прокляту дорогу? На якій люди помирають?

– Коли вискакують під колеса, як оце ти, довго не живуть. Казки тут ні до чого. Просто з головою дружити треба. Зважати на дорозі, почув?

Євген кивнув і вирішив прикусити поки язика.

Спершу – врятуватися самому. Вдалося ніби. Далі – витягнути Яну. А вже потім, третім пунктом – проклята дорога. Дуже зацікавив його місцевий забобон.

Тримаючи кермо лівою, правою плямистий помацав біля себе. Дістав звідкись півлітрову почату пластикову пляшку мінералки. Спритно скрутив пальцями кришку, спорожнив двома великими ковтками. Пляшку недбало жбурнув назад. Може, і хотів кинути на сидіння, та вона впала на підлогу.

– Пити хочеш? – поцікавився, мовби згадавши, що в машині не сам.