Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 6
Андрій Кокотюха
Євген ураз відчув сухість у роті. Тут же дійшло: футболка волога від поту, хоч викручуй. Неприємно липнула до тіла, хотілося зняти, й він так і зробив – стягнув, скрутив, поклав на коліна. Легше не стало, далі парило, та все ж відчув себе чистішим.
– Давайте.
– Штани ще зніми, – буркнув рятівник.
– Чого ви?
– Нічого. Воду сам бери, біля тебе ще одна пляшка.
Справді, Євген помацав із правого боку і натрапив у заглибині дверцят на таку саму півлітрівку, тільки повну.
– Дякую, – відкрутив, жадібно ковтнув, додав для чогось: – Я – Женя.
– На здоров’я.
Не ясно, що плямистий мав на увазі. Відповів на подяку чи дав зрозуміти – йому все одно, як звати випадкового пасажира. Схоже, рятівник узагалі був чоловіком неговірким. Підтримувати розмову, тим більше – із незнайомцем, навіть якщо той говорить про якісь жахіття, наміру не мав. Вів машину, дивився перед собою в темряву.
Євген зробив ще один великий ковток. Потім відкинувся на спинку сидіння. Те, що сталося сьогодні, раптом здалося поганим сном. І взагалі все відбувалося не з ним. Він лише сторонній глядач, зайняв місце в залі й із цікавістю споглядає моторошне шоу. Коли заплющити очі, усе скінчиться.
Повіки склепилися.
А коли знову розплющив очі – відчув дивну важкість у них.
Мовби до вій причепили малесенькі свинцеві гирьки.
Захотів протерти очі, та враз не відчув рук.
Наступної миті таки відчув – вони сплутані за спиною. – Спав би ще, чого ти, – почув над головою знайомий, до жаху знайомий голос.
Пахнуло лісом.
В очі вдарило світло відразу кількох ліхтариків. Їхні промені перехрестилися, мов лазерні мечі джедаїв. І він закричав.
– Забий йому чимось пащу, – впізнав голос плямистого водія.
– Ти привіз – ти й забивай, – мовили у відповідь.
Євген закрутив головою, намагаючись роздивитися. Хоч прекрасно знав, хто до нього говорить і хто всім заправляє.
– Далеко забіг? – тепер питали лагідно, так балакають із нерозумною малою дитиною. – Дýрню, справді думав – вийде? Знаєш, скільки народу звідси вже тікало?
– Н-ні… – насилу вичавив.
– Я тобі скажу, як рідному: ніскільки. Звідси ще ніхто не втік. Самі йшли, з доброї волі – то не раз. Ми не тримаємо нікого зі своїх, кому раптом набридло тут і хто шукає ліпшої долі. Люди завжди йдуть туди, де краще. Але ви сюди прийшли самі. Силою ніхто не тягнув. Тому й піти геть просто так не вийде. Розумієш?
– Я нікому нічого не скажу! – вигукнув Євген, розуміючи марність обіцянки.
– Не скажеш, – легко погодився знайомий голос. – Бо тебе не спитають.
– Де Яна?
– Яка тобі різниця? Ти ж залишив дівчину тут.
– Я не… – слова враз застрягли поперек горла.
– Мудро. Не бреши. Краще випий ще водички. Освіжися. Дві пари сильних рук підхопили його ззаду, підняли, посадили. Плямистий підсунув почату пляшку йому до рота. Євген не опирався. Слухняно вижлуктив до денця.
Заснув, поки допивав.
Тому й не відчув болю.
А ТИМ ЧАСОМ…
– Відпустіть мене. Будь ласка.
– Тебе ніхто не тримає, Яно. Ти вільна.
– Але я не можу піти звідси!
– Звідси – ні. Поки що. У межах цього місця можеш поводитися так вільно, як захочеш.