Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 133

– Поки нічого не розумію. Белькочеш щось…

– Сьогодні зранку Ольга Барва нерозумно постукалася до твоєї хитрої спільноти в соцмережі. Ще два дні тому ти дізнався: дівчину Яну, яка попалася в тенета і яку ви тут тримаєте, активно шукає матір. Їй допомагає мент – пенсіонер, та не останній свого часу опер. Суміш гримуча, «коктейль Молотова» за ефектом, – Вадим перевів подих. – Спершу ти особисто переконав і навіть довів: Яна з другом були в Піщаному, але пішли звідси. Чесно? Я повірив. Але потім випала нагода отримати від одного молодого колеги боржок у вигляді недоступної мені інформації. Так я виявив, що твій псевдонім – Харон і під цією маркою ти дуриш легковірні голови. Мета – заманити їх до Піщаного. А факт, що люди на твої казочки ведуться, ти використав як виправдання власних дій. Мовляв, не хочуть жити в реальному світі – не житимуть узагалі. Готові померти. Збочена логіка, хіба ні?

– Знаєш, зараз не я це сказав.

– Слухай, Макаре, я ж купу ще міцніших горішків розколював! Ти діяв саме так. Тобою керували такі міркування. А докази – у тому доті, недалеко від твоєї дачі. Чи як ти там називаєш хутір.

– До чого тут дот?

– Яна і Женя гуляли в околицях хутора. Надибали споруду сторічної давнини з новим замком на міцно зроблених дверях. Ти казав – поняття не маєш, що там таке. Брехав. Бо тієї ночі допитливий хлопчина напевне не спав і щось побачив біля об’єкта, який його зацікавив удень. Припускаю, було саме так. Навіть уявляю картину: дівчина спить, хлопець вилазить із намету серед ночі попісяти й перекурити заразом. Раптом помічає рухи, темні невиразні тіні. Ну, думає, ось воно, те, заради чого вони пхалися в Піщане. Дівчину не будив, прокрався вперед – і побачив… Що ж він побачив, Макаре?

– Почав придумувати – валяй далі, – криво посміхнувся той.

– Ви ховали там трупи, – промовив Чотар, далі дивуючись своєму спокою. – Трупи прооперованих, точніше порізаних жертв. Тут, у Піщаному, навіть у цьому приміщенні, де колись був елітний санаторій, ви робите незаконні операції.

У відповідь Вадим не почув нічого.

Судячи з мовчання, Гнатюк чекав продовження.

– Тут продають здорові людські органи, – прозвучало, мов вирок. – Ви вбиваєте здорових людей заради пересадки їхніх органів хворим.

3

Таміла Радзівіл зняла окуляри.

Обережно, наче вони зроблені з крихкої порцеляни. Стискаючи двома пальцями за дужку, вільною рукою видобула з кишені халата стерильну, як усе на ній, хустинку. Почала протирати скельця, мовби важливішого заняття тут і тепер не мала. Ольга терпляче чекала. Завершивши, лікарка критично глянула крізь кожне скельце на світло, акуратно повернула окуляри на місце. Хустку далі жмакала в кулаку.

– Я нікого не вбиваю, – мовила нарешті.

– Сьогодні спливла цікава закономірність. Сюди, у Піщане, кличуть ідеально здорових людей, бажано молодих. Ви – кваліфікований хірург. На вік не зважаю, бо ж самі кажете: тут кожен мешканець має фору по здоров’ю. Я не хотіла вірити Вадимові та його припущенням, що в Піщаному, у колишньому елітному санаторії, придумали робити незаконні операції. Вам потрібні людські органи, так? Органи моєї доньки – теж? – Ольга поволі підносила голос та відчувала – ось-ось перейде на істерику.