Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 132

– Що тут?

– Вийди і зачини двері! – гаркнув Гнатюк.

Наказ виконали. Чотар застогнав, але вже тихіше – різкий біль згасав.

– Культурно поводься, – порадив Макар. – Ми тут не любимо, коли отак лаються.

– Виховані? Буває, – вицідив Вадим. – Потерплю. Хоч слів своїх не забиратиму. Ти вже почув мою думку про себе.

– Та мені однаково.

Гнатюк переступив через лежачого, хоч міг обійти. Пройшов у куток, узяв звідти табурет, який Вадим не розгледів зі свого місця, примостив поруч із бранцем. Важко присів, глянув згори вниз.

– Я ж можу про тебе ще не так сказати. Чесне слово, ви з подругою створили нам купу проблем. Мені особисто, як на те пішло.

– Та розумію.

– Ні хріна ти не розумієш! – вигукнув Гнатюк, знову копнув лежачого, але тепер легенько. – Я тут відповідаю за безпеку. Загалом за все забезпечення, але й за безпеку також. Тож повинен узяти відповідальність за тебе. А вибору, Чотарю, ти мені не лишаєш.

– Тобто?

– Сам усе розумієш. Накажеш тримати тебе тут на сталевому ланцюгу, поїти-годувати до кінця твого життя?

– Нас шукатимуть.

– Не сміши. Хіба інших не шукали? Чотарю, мені платять у тому числі за вміння прибирати після всього. Ваші речі з готелю заберуть. Машину подружки ти взяв раніше, свідки є. Куди ви подалися й де поділися – питання відкрите. Потім вас обох знайдуть у цій же машині. Де – не придумав ще, але скоро придумаю. Ну хіба чергова автокатастрофа когось в Україні здивує?

– Міг би трупи на прокляту дорогу підкинути.

– А, сподобалося? Тільки ж повторюватися не треба. Я взагалі поки припиню ту легенду розкручувати. Хоча, бач, народу подобається. Тягнуться, ведуться людці, мов медом намащено. Ох, як любить наш народ тікати від реальності.

Особливо тепер, коли війна.

– Ти й на війні спекулюєш?

– Чотарю, народ утомився! Утомився, чуєш?! У страшні казки завжди вірили, а нині й поготів, коли реальне життя страшніше. І потім, хто ведеться… Ті, кому жити не цікаво.

– Але й помирати не готові.

– Знаєш, то вже філософське питання. Якщо хтось начитався про прокляту дорогу й хоче пройтися нею, має готуватися. Мусить зрозуміти й прийняти: прогулянка може погано скінчитися. Це як на війну йти.

– Знову війна?

– Подумай сам. Пішов ти добровольцем, бо хочеш стати героєм. Тільки живим героєм, Чотарю, живим. Коли хтось іде туди, де стріляють, чомусь не думає – одного разу підстрелять його. Загинуть усі, але не я. Усі помруть – я залишуся. Тут така сама психологія.

Вадим закректав, поворушився, розвернувся, аби краще бачити Гнатюка.

– Згоден, на твої казочки хоч про прокляту дорогу, хоч про упирів, хоч про паралельні світи ведуться не найрозумніші. Так, є загальна потреба втекти від життя чимдалі. Особливо у великих містах. Але тобі і всім вам тут ніхто не дав права розпоряджатися життями цих людей. Хай не найрозумніших, проте живих, зі своїми слабкостями, помилками, поглядами, планами.

– Не хочу з тобою про це говорити.

– Та звісно, бо нема доводів на твою користь, – Чотар уже говорив упевнено. – Зате я можу дещо тобі розказати. Помилився, облажався, послухав Ольгу, тому й попхався в Піщане отак, проти ночі. Але не слухати її теж не міг. Мама доньку шукає, її не зупинити. Аби не твій фінт із таксистом, я б діяв інакше.