Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 128

– Кого?

– Доброго вечора! – виступив наперед Вадим. – Ми вчора були у вас, Григорівно. Батьки Яни Барви.

– Ну? Проти ночі вирішили сюди вибратися?

– Якщо проти ночі заїхали до вас – причина серйозна. Дозвольте зайти?

Таміла спустилася, ляснула долонею по стегну, підкликаючи пса. Той поміняв гнів на милість, навіть почав лащитися, ніби не він щойно хотів учепитися в якусь частину тіла непроханих гостей.

– Заходьте, не вкусить.

– Собаку годують, аби кусав, – зауважила Ольга. – Інакше для чого.

– Проходьте вже, – Таміла погано приховувала роздратування.

Чотар із Ольгою ступили в хату, аж тоді хазяйка відпустила пса. Увійшла слідом, зачинила двері.

– Я вас слухаю. Тільки, аби знали, багато часу не маю. Ми тут рано вкладаємося.

– Зрозуміло. Проте, Таміло Григорівно, не хочу обіцяти нічого, – мовив Вадим. – Так само не хочу зараз долучати до справи відповідні органи.

– Про що говорите?

– Про поліцію.

– Нам тут лиш поліції бракувало. Хоча… Раптом нашим старим людям від того стане цікавіше. Хоч якась розвага.

– Ви серйозно зараз?

– Ні. А ви?

Проста відповідь чомусь загнала Чотаря в глухий кут. Помітивши це, Таміла кивнула:

– Проходьте в кімнату.

Кімнат виявилося три. Усі – прохідні, зараз вони зайшли в найбільшу. Ольга хоч бачила подібну обстановку не раз, усе одно не могла звикнути, що повсякчас потрапляє в дитинство та юність, років на тридцять назад, коли типові меблеві «стінки» стояли в кожній хаті, вільні стіни прикрашали килими, а підлогу – довгі смугасті доріжки. Тут навіть пахнуло інакше, ніж у сучасних помешканнях, хай збудованих у ті часи, та все одно – оновлених не менш модними «євроремонтами».

Ольга зупинилася біля комода.

Чотар став біля неї, пропускаючи господиню вперед. Тепер вони обоє могли добре розгледіти її. Таміла ніби не збиралася спати. Принаймні халат ні про що не говорив, це лише домашній одяг.

– Слухаю. Якщо можна, не довго.

– Як піде.

– Ви забагато собі дозволяєте. Вриваєтесь…

– Ми приїхали. Чемно попросилися. Ви нас пустили, – мовив Чотар.

– Нехай так. Що далі?

– А далі, Таміло Григорівно, знову поговоримо про Яну. – Вони зі своїм другом пішли звідси.

– Ви особисто бачили це?

– Гнатюк сказав. При вас. Учора.

– А тепер є підозра: Гнатюк збрехав. Він знає, де Яна. Тримає тут, у Піщаному.

Таміла спохмурніла.

– Бути не може.

– Може.

– Я б знала.

– Отже, ви не знаєте, – Вадим облизав сухі губи. – До речі, ваша вода знаменита… Дайте напитися.

– Усе як має бути, – криво посміхнулася господиня. – Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде.

– Тільки води.

Таміла вийшла на кухню.

Ольга вирішила не втручатися в розмову до останнього. Нехай уже Чотар сам дограє цю партію. Знічев’я глянула на комод.

Хазяйка повернулася з емальованим кухлем, з якого посміхався кумедний ведмедик із ромашкою в правій лапі.

– Дякую.

Чотар аж тепер відчув, наскільки спраглий. Вода виявилася холодною, заледве не крижаною, і таки дуже смачною. Він уже готовий був повірити: тут, у Піщаному, природа працює на довгожителів.