Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 129

– Давно бачили вашого мисливця чи дачника, як там правильно? Макара Гнатюка, – він поставив кухоль на комод.

– Нині будній день. Ніби його машини тут не було, – Таміла глянула на Ольгу. – Може, вам водички?

Ольга кинула на хазяйку дивний погляд.

– Не думала, що у вас тут таке можливо. Хвалений клімат…

– Ви про що?

– Ага, ти про що? – здивовано спитав Вадим.

Позіхнув.

От що значить другу добу на ногах.

– Алергія в кого? – Ольга взяла з комода пластинку таблеток. – Лоратадин. А ось зодак. Моя Яна такі приймає, у неї алергія на рибу, – вона насторожилася. – Чекайте, тут же аптеки ніде нема. Де ви це взяли? У вас алергія… Таміло Григорівно?

У відповідь нічого не почула. Замість того на її очах Вадим Чотар мішком повалився на підлогу, впустивши при цьому ковіньку.

– Тепер уже знаю, – процідила Таміла Радзівіл. – Ваша Яна ще та зараза.

Кімната гойднулася.

– Ви… Як…

– Не треба вам було сюди сьогодні їхати. Я на вас не чекала.

Чи здалося, чи голос її став грубшим.

Злішим – так точно.

Ще в ньому почулася втома.

А з сусідньої кімнати вийшов Макар Гнатюк.

З пістолетом.

Частина шоста

Серце Піщаного

1

Вона не опиралася, бо Макар Гнатюк сказав – зараз поведуть до Яни.

Хоча почни Ольга опиратися, це б нічого не дало. Її охопила цілковита апатія, вона чи не вперше від початку пошуків доньки гостро відчула власну безсилість, що дорівнювало визнанню поразки. До того ж на боці Піщаного була сила: після того, як знепритомнів Чотар, у будинку Таміли Радзівіл де не взялися мовчазні бійці в однаковій чорній формі, з балаклавами на головах, озброєні й небезпечні. Їх було четверо, команда спритно підхопила Вадима й виволокла надвір. Така сама доля могла чекати на неї, тож Ольга пішла сама, покірно.

Гнатюк сів за кермо її «опеля». Таміла вмостилася ззаду, тож Ользі нічого не лишалося, як добровільно сісти поруч із водієм. Вони рушили за чорним бусом. Чомусь зовсім не здивувалася, коли невеличкий кортеж повернув до «Затишку» й заїхав у відчинені навстіж ворота. Покинутий санаторій ще вчора хтозна-чому викликав у Ольги незрозумілий острах та відчуття небезпеки.

Куди поділи Чотаря – поняття не мала. Усередину її повів особисто Гнатюк. Кілька разів Ольга намагалася заговорити до нього, та слова мовби розбивалися об стіну. Спершу опинилася у великому занедбаному холі, де ще дивом лишилися старі порошні дивани й крісла та облуплене мозаїчне панно на стіні. Побачила цю апокаліптичну картину, бо крізь скло, хай укрите шаром бруду, пробивалося місячне сяйво – ніч видалася зоряною і ясною. Думала – поведуть кудись нагору. Та Гнатюк узяв за лікоть, спрямував у кінець холу, звідти – праворуч, до сходів, далі – повз сходи, вниз, до підвалу.

Тут він відчинив важкі залізні двері, легенько підштовхнув Ольгу, і в очі одразу вдарило світло. Не аж таке яскраве, та після темряви видалося спалахом. Швидко звикнувши, вона побачила перед собою довгий освітлений коридор, обабіч якого були двері з замащеним білою фарбою склом. Ольга й без підказки розуміла – їй треба йти аж у кінець. Кожен крок відбивався луною, перехід нагадував бункер із фантастичного фільму. Ефект підсилювала керамічна плитка, якою обклали стіни: нового зразка, до того ж не з дешевих. Такою зараз оздоблюють холи офісних приміщень чи житлових будинків.