Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 124

Там, де вони їхали, мав би лишитися слід.

Розгледіла.

Часу далі не відчувала. Тому не могла сказати, через скільки виринула на дорогу, яку тут звикли називати проклятою.

Наступної миті почула гул двигуна.

Побачила авто, яке мчить назустріч.

Трохи запізно й із неабияким подивом упізнала свій «опель».

І не змогла уникнути зіткнення.

11

Чотар допоміг Ользі вийти.

Жінка тремтіла, хапала ротом повітря, не в змозі нічого вимовити – лиш вичавлювала незрозумілі звуки. Ставши на ноги міцніше, аби кульгава зрадницьки не підломилася без ковіньки, Вадим міцно притиснув її до себе, провів шорсткою долонею по волоссю, зупинив порив поцілувати – навряд чи Ольга сприйняла б таке зараз нормально. Натомість легенько відсторонив, узяв за плечі, змусив глянути собі в обличчя:

– Це я, Олю. Чуєш, це я.

– Там, – вона схлипнула, киваючи за спину, вглиб лісу, повторила: – Там…

– Уже все добре. Я тут. Потім розкажеш. Зараз розберуся, що там таке.

– Не треба, – Ольга знову схлипнула. – Я вже… сама… І не все добре. Там… Там нема Яни.

– Знаю. Вона в Піщаному.

Чотар і гадки не мав, що коротка фраза матиме такий миттєвий терапевтичний ефект.

Ольга Барва перестала тремтіти. Вираз переляку зник із лиця. Вона трохи різкувато відсторонилася, тепер перед ним була та жінка, яку знав і до якої вже встиг звикнути.

– Де?

– Десь у Піщаному, – упевнено мовив Вадим. – Без варіантів. Тебе навмисне навели на того таксиста. Що з ним не так – не знаю…

– Я знаю, – сказала Ольга. – Хворий на голову. Поїхав на тому, що сюди, у край його дитинства, люди тягнуться не для його відродження, а від нудьги. За гострими відчуттями, ще й вигаданими. А все довкола занепадає і зникне скоро. Не думала, що на такому ґрунті хтось може збожеволіти.

– Буває, – знизав плечима Чотар. – Так чи інакше, наш знайомий, пан Штефко, знав про вавки в таксистовій голові. Бачу, вони мали всі підстави вважати, що він тебе вб’є. Чи щонайменше надовго ізолює від зовнішнього світу.

– Вони?

– Є ще один наш знайомий – Макар Гнатюк, дачник із Піщаного.

– Він знав, що я з Києва. Згадала – не казала при першій зустрічі. І ти не говорив. А він знав.

– Хто?

– Патологоанатом. Штефан, – вона зітхнула. – Мусила здогадатися ще зранку, коли в нього вихопилося. Той Штефан знав, хто я і для чого тут. Від самого початку знав.

– Гнатюк так само, – продовжив Чотар. – Я теж хороший. Міг би звернути увагу, як швидко і вчасно він учора примчав. Ніби випадково, на дачу свою. Ольго, він морочив нам голову. Яна з Вадимом справді були в Піщаному. Їх упізнала головиха, ота ображена на весь світ жінка.

– Таміла Радзівіл.

– Вона. Тож Гнатюк не міг заперечити це й відморозитися остаточно. Навпаки, він підіграв нам. Правда все, окрім того, що Яна пішла звідти.

– Учора купився ти. Сьогодні – я. Тебе взяв на пушку Ярмолюк, визнавши – моя донька в нього. Тепер мене обкрутив таксист.

– Третього разу не буде. Олю, – він знову взяв її за плечі, – послухай мене зараз уважно. Давай повернемося назад у Шацьк. Я подзвоню Максимові, тому молодому й гарячому оперу. Усе йому розкажу в деталях. Він точно не відмовиться менш ніж за добу стати двічі героєм. Сюди викличуть кавалерію, спецназ обшукає Піщане, кожен квадратний метр…