Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 120

– Не вийшло відвадити – вирішив дати, що хочуть. Шукаєте вампірів-кровопивць? Нате вам, справжніх. Тільки ж той, хто побачить упиря в лісі, не виживає. Думав, раз-два, налякаю роззяв. Та де! Місцева поліція робить усе, аби про покусаних жертв ніхто не почув. Скільки ще треба, аби народ повірив, злякався й перестав потикатися сюди? Двох мало? Ще буде, ще і ще!

Ольга не вірила власним очам та вухам.

– Здається, у тебе капітально дах тече, – вичавила нарешті. – А ті, хто вірить у різні страшні казочки, здорові? Справді так вважаєш? Твоя донька поперлася хтозна-куди, бо, бач, потягнуло до паралельного світу. Скажеш, у неї дах не протік? Як ви нас тут сприймаєте – те й матимете, ось що я тобі скажу.

– Тебе спіймають.

– Хто? Поліція? Так я чув, їх самих переловили. І як не було нікому з влади до нас діла, так і не буде. Не лізьте, дайте спокій, хай люди живуть, як знають. Не дивіться на нас, мов на дурників нещасних. Буде так далі тривати – таке й матимете! – таксист знову показав Ользі щелепу.

– Навіщо ти привіз мене сюди? Я ж не по страшні казочки приїхала, доньку шукаю.

– Але згадала Піщане! – Павло ніби зловив її на гарячому. – Отож, тебе так само до казочок тягне. І потім, ти ж не просто так до мене підійшла, саме до мене.

– Ні. Мені порадили…

Раптом Ольгу пересмикнуло так сильно, ніби крізь тіло пройшов струм. Відчувши – щось помінялося, таксист насторожився.

– Е, ти чого?

– Нічого, – бранка відчула певне полегшення, бо, здається, знайшла розгадку й заразом вихід. – Вірю, що ти не бачив і нікуди не возив мою Яну. Той, хто направив до тебе, збрехав. Навмисне. Для чого? Бо знав: заганяє мене в пастку. Ти швидше за все вивезеш мене кудись, звідки я не повернуся. Отже, хтось знає про твої заморочки, – Ольга перевела подих. – Павле, тебе вирахували. Чому досі не здали поліції – питання окреме. Сьогодні мене вирішили прибрати твоїми руками. Скажу, хто. Якщо дозволиш піти.

Таксист нервово потер пальцем скроню.

– Я без того збирався дозволити тобі піти, – мовив нарешті. – Нікого тут не тримав і раніше. Кожен ішов звідси. Питання, чи доходив.

– Тобто? – всередині в Ольги похололо.

– Розв’яжу тебе. Іди собі. Вийдеш сама – добре. Не вийдеш – наздожену, тоді не ображайся. Дам годину фори.

– Ти точно хворий, – вичавила вона.

– А я повторю: хворий не я, а кожен, хто преться сюди за якимись там гострими відчуттями. Зазвичай вигаданими.

Маєш справжні.

– Я ж не за тим…

– Цить. Тепер – за тим. Побігаємо. Потім сам розберуся, хто там мене вирахував. Непорядок.

Перед тим, як розрізати пута, Павло знову демонстративно заклав до рота штучну щелепу.

Клацнули зуби.

10

Ані годинника, ані телефона Ольга при собі не мала.

Визначати час доби за сонцем ніколи не вміла й не думала, що цього треба вчитися. Але навіть якби мала потрібні навички, усе одно довкілля збивало з пантелику. І, здається, зупиняло плин часу.