Читать «Темні таємниці» онлайн - страница 119
Андрій Кокотюха
Людей викрадають, в’яжуть і тримають у льоху не для того, аби відпустити живими.
– Гаразд. Для чого тоді все це?
– Зараз поясню, – таксист пройшов у далекий, найтемніший кут, узяв звідти дерев’яний ослін, поставив навпроти бранки, вмостився. – Ти в моєму домі. Це – моя рідна хата, щоби знала. Народився тут, на хуторі, і був щасливий. Поки не довелося залишати домівку отак, аби сама собою руйнувалася.
– Я тут до чого?
– Ти – ні до чого. Хоча з якого боку глянути.
– З будь-якого. Я тут уперше. Не на хуторі вашому – узагалі в цих краях. Забуте тут усе, покинуте, життя нема.
– О, помітила! – Павло радісно сплеснув долонями. – Може, ще причину назвеш? Не старайся, я сам. Люди тікають звідси. Не від гарного життя. Чим погані хутори? Живи сам, як хочеш і знаєш. Тільки ж усіх до міст тягне. Навіть не таких, як наш Шацьк. Та й Луцьк не дуже котується. Усім Київ давай, цивілізацію. Хіба ні?
– Ти в Києві вчився, до речі.
– І чого навчився? Кому потрібні п’ять років, які я вбив у вашій столиці? – Павло заводився. – Добре, нехай вона не гумова. Та чому я зі своєю вищою освітою не потрібен ані в Луцьку, ані в Шацьку? Нині народ валить за кордон, але ж і там таких, як я, не дуже треба. Ще й чужі мови вчи, хіба маю на те час і гроші? Ви там у себе в містах занудилися. Гострих вражень шукаєте. Сюди, у глушину, вас тягне, бо начиталися казочок про різних там вурдалаків. Хіба ні?
– Я приїхала з іншою метою.
– А донька твоя – для чого?
– Ти ж її в очі не бачив!
– Тому й питаю тебе! – таксист тупнув ногою. – Може, скажеш, який чорт її з вашого Києва сюди затягнув?
Знову це наріжне питання.
Та Ольга, лежачи тут і від безвиході тасуючи в голові отримані факти, тепер могла, здається, на нього відповісти. Не збиралася говорити про таке з Павлом, але вихопилося мимохіть.
– Ти правий, визнаю. Купилася на якусь дурню з Інтернету. Інша реальність, паралельні світи. Реальність тут у вас таки інакша. Тільки навряд чи Яна вибралася сюди по неї.
– Ага! – вигукнув він переможно. – Ось воно! Кажу, занудилися. Робити більше нема чого. Шукають гострих відчуттів. А ми тут, як слушно помітила, так живемо! І я не хочу, аби всякі дурноверхи лізли до нас зі своєю порожньою цікавістю. Монстрів вишукують, паралельні світи? Так у нас не зоопарк і не кіно! – Павло вже кричав, у голосі чулися істеричні нотки. – Тягне в наші краї? Так ось же купа хуторів! Хати по селах, людьми залишені! Плюйте на Київ, інші міста! Переселяйтеся сюди, обживайтеся, не дайте краю загнутися й померти! Так же ж ні, усім, бач, просто цікаво, де в нас тут привиди на лісових дорогах чи упирі на таких ось хуторах! Цього хочете?
Павло поліз у кишеню штанів, витягнув щось, підніс до Ольжиних очей, повторив:
– Цього? Цього?
Вона відсахнулася – таксист показував їй штучну зубну щелепу.
– Отак, гляди!
Павло спритним жестом циркача вставив щелепу собі до рота. Клацнув зубами, наче голодний хижак. Нахилився, ніби збирався зараз укусити бранку за шию. Ольга закричала, відсахнувшись, знову завалилася на матрац. Таксист тепер не поспішав піднімати її. Витяг щелепу, покрутив у руці.