Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 4

Як постійне нагадування про Росію, у вітальні висів портрет великого предка — Олександра Миколайовича. Кирило зачитувався його творами. Знаючи, що Олександр Миколайович наполегливо студіював Вольтера, Гельвеція, Дідро, Руссо, Маблі, Кирило захоплено перечитував книги, що формували свого часу революційний світогляд Радищева, вбирав у себе дух волелюбства, бунтарства і боротьби за справедливість.

У травні 1940 року, коли німецько-фашистська солдатня ступила на французьку землю, він кидає університет і влаштовується розсильним в одному з паризьких гаражів, щоб допомогти матері зводити кінці з кінцями.

Поразка Франції буквально приголомшила Кирила. Розігнавши автомобіль, він врізається у велетенський портрет фюрера, яким окупанти “оздобили” центральну паризьку вулицю і… дістає три місяці тюрми.

— Нічого, мамо, — заспокоював він на тюремному побаченні Софію Михайлівну. — І цей університет закінчити варто. Адже його проходив і наш гордий предок Олександр Миколайович…

Місяці ув’язнення політично збагатили юнака, зполяризували його ненависть до загарбників.

“Він вийшов з тюрми зовсім дорослим”, — згадуватиме пізніше Софія Михайлівна.

— Я бачив там справжніх французів, — Кирило цілує матір розпухлими від побоїв устами. — Коли їх виводили на розстріл, вони співали “Марсельєзу”!

22 червня 1941 року, в день віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, він вступає в лави борців руху Опору, створює з російських студентів Сорбоннського університету групу “Помста”. У двадцять років, як і його однолітки в Росії, він узяв до рук зброю, щоб стати на двобій з фашизмом за честь і незалежність сплюндрованої Франції, за охоплену полум’ям війни Батьківщину.

Згодом історики скажуть, що на рахунку групи “Помста” було кілька вбитих фашистів, що керівник цієї групи писав і поширював поміж французами та російськими емігрантами пристрастні листівки-заклики до боротьби.

Кирило годинами міг стояти перед політичною картою Європи, прапорцями помічаючи на ній лінію Східного фронту.

— Росія, — невтомно повторював він товаришам, — ось та сила, яка скрутить в’язи Гітлерові. І їй треба допомагати. Кожен убитий фашист ніколи вже не топтатиме священну російську землю.

Це відбулося тоді, коли біля стіни форту Мон-Валер’ян гітлерівці розстріляли російських вчених Бориса Вільде й Анатолія Левицького, видавців підпільної паризької газети “Опір”.

Ресторанна зала повнилася піднесеним гомоном. Пісні шансоньє, млосні звуки танго, гортанна мова сп’янілих німецьких офіцерів. Гаптовані сріблом погони, обвішені хрестами мундири, ситі, самовдоволені пики окупантів, улесливі, багатообіцяючі погляди повій — все потопало в хмарах сигаретного диму, мінилося в калейдоскопі кольорових світильників.

За найближчим до виходу столиком сидять троє хлопців. Більш ніж скромна закуска, по чарці горілки на брата. Важко впізнати в цих підпилих і безпечно веселих молодиках підпільників з групи “Помста”. Хіба що в очах то одного, то другого вряди-годи спалахне полум’я ненависті та затремтить від хвилювання рука.