Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 103

Невідомо, чи мав такі наміри автор, але своїм фіналом він перетворив роман у гострий антиклерикальний твір. Хвора душа людства тут не винна; біси — зовні, вони мають яскраве соціальне забарвлення. Політикани, фінансові боги, воєнщина — всі ці соціальні божевільні, а на догоду їм — оті недоумки, що страждають громадянським інфантилізмом і називають себе вченими.

Отже, мова знову про вчених — але яких! Два персонажі американської наукової фантастики 60-х років за минулі майже два десятиліття не втрачають своєї актуальності, а часом стають ще сучаснішими. Це доктор Стрейнджлав з однойменного фільму Стенлі Кубріка, що з’явився на екранах в 1963 році, і доктор Хонікер з роману Курта Воннегута “Колиска для кицьки” (1965).

Образ скаліченого (він увесь на протезах, і душу йому, здається, теж замінили якимось протезом) вченого-атомщика Стрейнджлава, маніяка, на минуле якого однозначно вказує й те, що він часто обмовлюється, звертаючись до президента США (“мій фюрер”), і рефлекторне викидання вперед руки-протеза (не забуте ще вітання), — цей образ, безумовно, одна з найяскравіших і найдошкульніших масок у всьому американському науково-фантастичному кінематографі.

За образом Стрейнджлава глядачі вбачали і військового міністра Форрестолла, і навіть Вернера фон Брауна. І Коєна, батька нейтронної бомби, додали б ми сьогодні.

За доктором з “Колиски для кицьки” стоїть образ узагальнений, гротескно-загострений. Таких конкретно не було. Таких узагальнень — зараз сотні, а може, тисячі. Соціальних виродків, громадське почуття відповідальності яких застигло десь на рівні немовляти. Геніальних ідіотів (тут останнє слово має не образливий, а скоріше медико-констатуючий відтінок), які, затіявши гру в мотузочок, не помічають, що коїться в навколишньому світі. Божевілля таких типів може відігравати роль рятівного механізма, що оберігає розум від неприємних питань, які інколи полюбляє ставити совість.

Можливо, граючи атомними сірниками, недоумки сподіваються не обпекти себе, відсидітись у якомусь надкомфортабельному протиатомному бункері? Про мешканців подібного сховища розповів американський письменник Мордесаї Рошвалд у романі “Рівень 7” (1959).

…Світ загинув у результаті помилки. Вижили тільки мешканці надсекретного підземного ядерного центру, звідки завдається ракетний удар відплати. Все було розраховано: при першій ядерній атаці на “Рівні 7” встигають натиснути відповідні кнопки… Страхітливий щоденник безіменного офіцера (імена мешканців замінили індексами), останнього літописця, який опускається нижче й нижче, з рівня на рівень, ніхто вже на поверхні землі не прочитає: в проекті сховища не передбачені ліфти й ескалатори, які б рухалися нагору. Харчів, енергоресурсів у тих, що виживуть, на десятки або й сотні років; а от сонця ні вони, ні їхні діти ніколи не побачать.