Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84» онлайн - страница 102
Рей Бредбері
Після Хіросіми мова йшла вже не про колючки і пастки, які загрожували скалками й синцями; попереду була прірва, з якої не вибратись. Світова фантастична література стала помітно серйознішою, відкинула навіть свої звичні “якщо”, не лишаючи людству інших варіантів, окрім ультиматуму: або — або. Людську цивілізацію ще раз не побудуєш — читалося в книжках фантастів. І правити панахиду по людству не буде кому.
Це важливий, поворотний момент у свідомості творців фантастики.
Зараз, коли тільки поодиноким божевільним політикам ввижаються лаври переможців у майбутній ядерній війні, більшість населення планети Земля усвідомлює принципову відмінність цієї війни від усіх, відомих історії. В цій війні
Виявляється, річ навіть не в цих клятих середньостатистичних кілотоннах на душу населення — правильно, до ніг кожного жителя Землі ці кілотонни не підвісиш. Хтось, очевидно, виживе (Африку, приміром, не бомбитимуть так жорстоко, як Європу чи Північну Америку). Але майбутня війна неминуче призведе до таких фатальних змін в атмосфері, грунті, водах нашої планети, що вони стануть необоротними. Окремі представники гомо сапієнс виживуть, людська цивілізація майже напевне загине.
Тож не випадково поряд з темою третьої і останньої світової війни тема “світ після атомної катастрофи” (post-nolocaust world) — це ще один повноводний потік західної фантастики. Чи протестували автори, попереджували, чи просто смакували картини розпаду й гниття, лякаючи ошелешеного обивателя, практично в жодному подібному творі людству шансів не залишають. Подальша доля “постатейного” людства, яке розпочинає свій розбіг, страшна; саме слово “майбутнє” тут звучить як знущання.
Серед творів 50-х років можна вирізнити “Лялечки” Джона Уїндема і “Довге завтра” Лі Бреккет, через десять років вийшли “Сіра борода” Брайна Олдісса і сатира Філіпа Діка “Доктор Бладмані”, відверто навіяна знаменитим фільмом Стенлі Кубріка “Доктор Стрейнджлав”. А в 1975 році — “Мальвіль”.
Все це серйозні книжки, і написали їх письменники-гуманісти. Але хоч як прагнули автори підтримати іскру надії в читачеві (перед зором Робера Мерля, наприклад, постійно стояли образи незборних життєлюбів — Сайруса Сміта і його друзів), сама логіка зображуваної ситуації свідчить про інше. Хай навіть якась частина населення планети вбережеться від атомного удару — на Землі не жити. Радіоактивність води, грунту, повітря; виродились, перестали народжувати людських дітей мутанти… Хтось там якось пристосується — межі людської адаптації остаточно не встановлені, — але це вже будуть не люди. Окрім того, хто може гарантувати, що такого атомного досвіду виявиться достатньо, аби все це не повторилося знову?
У 1959 році вийшов один з найсильніших, хоча й суперечливих романів у всій західній антиатомній фантастиці — “Кантата на смерть Лейбовіца” Уолтера Міллера. В цій книзі роль духовного рятівника людства, що впало в гріх самознищення, бере на себе римсько-католицька церква, створивши на атомному попелищі щось на зразок Ордена хранителів знання. І все ж буквально по гвинтику зібрана цивілізація виявилася неспроможною прогнати біса, що роз’їдав їй душу.
