Читать «Війни Міллігана» онлайн - страница 186

За тиждень по тому письменник знов приїхав до Біллі додому — вони регулярно зустрічалися для інтерв’ю. Коли Біллі відчинив двері, вигляд у нього був такий, наче він кілька днів не спав.

— Я ж казав: немає про що хвилюватися, — він позіхнув і всміхнувся. — Борден живий.

— Розкажи мені все, — письменник вмостився у кріслі і ввімкнув диктофон.

Біллі заходився міряти кроками кімнату, розповідаючи останні події.

— У суботу о першій дня мені телефонують. Я беру слухавку і чую: «Привіт, вилупку!» Я здивувався: «Що?» — кажу. А він пояснює: «Це твій йолоп телефонує!» Я тоді зрозумів, що це Борден. Ми так постійно одне одного називали. Він мене — вилупком, а я його — йолопом. Далі він каже, що, мовляв, йому хтось передав, що я хочу з ним зустрітися. Я кричу: «Де ти, в біса?!» Він називає місто, розповідає, як знайти там торговельний центр і каже: «Побачимося там завтра».

– І про що ти тоді думав? — спитав письменник.

— Я розлютився. Я хотів знати, де він подівся. Він міг би принаймні прислати мені фото зі свіжою газетою в руках — щоб я міг довести, що він живий. Але потім усе виявилося навіть гірше. Я сказав: «Слухай, ти маєш дозволити мені порушити обіцянку мовчати про те, що ти мені розповів». А він заперечує: «Ні, бо тут справа не в тому, що я можу потрапити за ґрати, а в тому, що мене взагалі можуть убити». «Але ти ж знаєш, що мене звинувачують у твоєму вбивстві?» — кажу я. «Ні, я не знав, — відповідає він. — Приїзди сюди, зустрінемося». На тому все — він просто повісив слухавку.

— Тільки не кажи, що ти виїжджав зі штату без дозволу судді Джонсона! — письменник був шокований.

— У мене не було часу, — знизав плечима Біллі. — Він зателефонував у суботу. Щоб дістатися до місця зустрічі, мені треба було дванадцять з половиною годин. На паркінгу біля того торговельного центру я був о сьомій тридцять ранку в неділю. Ще десь з годину чекав на нього. Тоді побачив, як сріблястий «Транс-Ам» робить коло по паркінгу. Я зрозумів, що це він, і вийшов з машини. У мене були номери з Огайо — тож я став поруч з машиною. Я розумів: йому треба спочатку переконатися, що це справді я, тож я не квапився. Крім того, від часу нашої останньої зустрічі я змінився. Він повільно під’їхав до мене, опустив скло і махнув — мовляв, їдь за мною. Я сів у машину й поїхав слідом. Ми їхали хвилин двадцять — аж поки він не спинився біля придорожнього кафе — «Шоніз» чи «Елбіз», я вже не пам’ятаю. Ми зайшли туди поговорити.

— Як пройшла розмова?

— Ну, я був страшенно сердитий на нього. Коли ми бачилися востаннє — біля того човна, — я перелякався, що він так і не вийшов. Він розповів, що тоді сталося, куди він поїхав і навіщо.

— Так розкажи мені.

— На тому човні він мав забрати сім кілограмів колумбійського білого китайця. Цю партію він повинен був передати іншому чоловікові — а той на мулах перевіз би її через гори на півночі Юти і поширив би країною. Так ніхто ніколи й не дізнався б, звідки була поставка.

— А що таке «білий китаєць»?

— Це стовідсотковий чистий гідрохлорид кокаїну — нерозведений. Так його продавати не можна, бо нерозведений він може вбити. Найчистіший з усього, що буває.