Читать «Війни Міллігана» онлайн - страница 155

— У них все дуже добре організовано, — продовжував Біллі. — Так що тобі краще ніколи нікому про це не розповідати, інакше опинишся в небезпеці.

— Я нікому не розповім, — пообіцяв Кол.

— Так, завтра після обіду зустрічаємося на цьому паркінгу і їдемо говорити з Ренді.

— Добре.

— Я орендую лімузин — чекатимемо його біля готелю.

— Добре.

Але за кілька хвилин після того як Біллі пішов, Кол посадив Зухвалька на коліна, завів машину і помчав на північ. Через кілька миль він зупинився подумати. Щось усе це не сходилося. І тут до нього дійшло: Біллі щойно його кинув!

Кол зателефонував у поліцейський відділок Беллінгема й повідомив детективу Зібеллу місцеперебування Біллі та дещо з того, що трапилося з ними в дорозі. Він кілька разів повторив слова Біллі про наркоторговців і зустріч з громадським захисником з Огайо тут, у Кі-Біскейн.

— Ну, тепер все сходиться, — підсумував Зібелл. — У нього такий стиль — він краде особистості інших людей, краде їхні документи.

Кол згадав про дробовик і алігаторів.

— Будьте уважний, — продовжував Зібелл. — Якщо його схоплять — він може звинуватити вас у чомусь.

Цього Колу вистачило. Він рушив у дорогу та не спинявся аж до самого Джексонвілля. Там він переночував, а наступного ранку проїхав 800 миль за десять годин — до Детройта. Його не залишала думка, що якби Біллі не був психічнохворим, йому б хотілося пізнати його ближче.

Більше Тім Кол і Біллі Мілліган ніколи не бачилися.

(8)

Відчиняючи двері своєї кімнати в готелі, Ренді Дана почув, як задзвонив телефон. Він кинув сумку й схопив слухавку.

— Це я, — мовив голос. Він одразу впізнав Біллі.

— Як ти? Це ж треба — такий збіг! Я щойно зайшов у кімнату. Ти звідки дзвониш?

— З холу готелю. Я внизу.

— Ти де?! — Ренді сів на ліжко.

— Я тут, унизу. Можна я до тебе піднімуся?

— Ні! Тобі не можна до мене заходити! Ні! Стій там — я за хвилину прийду!

— Добре, — погодився Біллі. — Тільки не дзвони в поліцію.-

— Я й не збираюся дзвонити в поліцію.

Він поклав слухавку, дістав із сумки пляшку з рештками віскі й допив його одним великим ковтком. Як працівник суду, він був зобов’язаний повідомити про Біллі в поліцію. Але він надто добре знав, чому Біллі втік з лікарні. Він зателефонував судді Мартіну, але йому відповіли, що судді немає і години три не буде.

Зрештою він зібрав усю сміливість і рушив униз у вестибюль. Коли двері ліфта відчинилися, він побачив, що в холі й біля басейну повно вишукано одягнених учасників конференції. З іншого боку басейну він побачив Біллі — той сидів у барі ресторану. Він мав дуже неохайний вигляд: джинси з відрізаними холошами, майка, сорочка, темні окуляри і панама.

Дана ще ніколи не був на таких заходах. Тут було повно суддів — федеральних і з різних штатів, — адвокатів, директорів ФБР, професорів юриспруденції та суддів Верховного суду. Його сюди запросили, бо нещодавно він обійняв посаду голови одного з комітетів захисту — комітету громадських захисників у Американській адвокатській асоціації. На цій конференції він мав представити інформаційну програму. Особливо престижним вважалося виступати з промовою у секції кримінального права.