Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 30

– А що, обдурила? – повертається до хати і махає кулаком – до Івана.

Це такі помідори.

Бо про цукор не було й мови! Я ж заради того цукру цілу весну і літо сапала колгоспні буряки – під пекучим сонцем, під дощем або на вітрі. Щоб на осінь отримати один мішечок…

У темній комірчині я підв’язувала цукор до бантини, чіпляла його аж високо попід стелею – щоб діти не дістали.

І от, як усі пішли із дому, Іван став на стільчик, взяв у руки цівку – трубочку із бузинової палички, посередині маленька дірка (через цю цівку я пропускала нитку на верстат). Іван цівку пхає у мішок, та й собі цідить цукор. Набирає повну кружку – це собі. А ще ж Мирося поряд, стереже!

– А я мамі все розкажу… – дитина стоїть, канючить. – Мені теж цукру націди! – і простягає таку ж, як і в Івана, металеву.

– Давай… – зітхає Іван, немає що робити, бо нікого, крім нього і Миросі, немає вдома – всі інші вже давно при ділі. Тільки вони, мої найменші діти, вдома, стерегли так мішок із цукром. – Але ти ще мала, то тобі тільки половина!

– Добре…

Цівку Іван кладе туди, де й взяв, – пхає в запічок, до мотовила, а сам мало в’язи не зверне – озирається, чи Мирося не вмочила губи в його цукор. Але Мирося того не зробить, вона жде – ще пам’ятає науку у малині!

А далі – цукор водою залляли і вприкуску їдять із хлібом, розкошують! Іван аж очі закриває, аж стогне від задоволення.

– Може, ще? – наставляє Мирося до нього свою кружку, вона ще й дивиться угору – на мішок.

– Ходімо звідси, вже більше не можна, – каже Іван і видирає у Миросі ще кілька крапель солодкої води – собі у рот.

І так щодня.

Аж якось стало видно…

Одного разу я, вигонячи увечері дітей із хати – «до вітру», щоб не напудили в соломі, між іншим, важко зітхаючи, сказала – так, аби чули Іван із Миросею:

– І що його робити? Така у нас біда…

– Яка? – спиталася Мирося, бо ж цікаво!

– Та, у мішку із цукром завелися черв’яки. Сьогодні відкрила мішка, хотіла трохи взяти, аж вони там кубляться – такі товсті, як палець завгрубшки! А слизькі, а смердючі, жовті. Фе! І де ж це вони там взялися? Я тепер вже й і не знаю, що його робити? Там така бридота…

А у Миросі – ще цукор на губах!

– Бе-е-е!!! – вона чимдуж побігла у малини, щоб блювати. І цукром, і хлібом, і житніми галушками. Стоїть, вивергає Мирося із себе всі наїдки, а в очах їй ворушаться хробаки. Такі, яких вони з Іваном колись бачили на дохлій собаці.

– От тоді смерділо, га, Миросю? – стоїть біля сестри і журиться Іван. – А це ж наче й не було чути! Ти ж не чула?

– Бе-е-е… – тримається Мирося за живіт і заперечно махає головою.

– І як же ми їх їли і не чули?… Га, Миросю?

– Бе-е-е-ге-е!..

А в моєї сестри Катерини, що жила від мене через берег ще й леваду, був тільки один син – Василь, він на той час уже служив у армії. А чоловік Катерини, Андрій, був дуже-дуже добрий.

Як ходили до них на празник, чи й так одвідати коли, то хоч і далеченько було, і Мирося ще мала-мала, але кожного разу просилась з нами. Та ще й поряд із Череванями жила її подружка, Мокрина… От поки ми собі гостюємо, то Мирося цілий день із подружкою бавляться на погребнику. Бувало, й ніч їх там застане. То Мирося проситься тоді ночувати в тітки. Бо у тої був свій мішечок цукру! У хаті на лежанці стояв – не висів попід стелею, й не був зав’язаний, як у нас.