Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 29

Те, що залишилось від Іванового сховку, Мирося збирає собі у пелену сорочки і несе геть подалі від конопель, кудись до берега. Там вона лізе на стару вербу, рукою чистить старе дупло, і викладає на споді помідори.

– Ну от і все! А що, сховав?! – гукає вона у бік хати і щасливо сміється.

Сонце уже високо піднялось вгору, Мирося біжить межею до подвір’я. Вона входить у хату, – Іван ще спить, – падає й собі на сіні.

Прокидається Мирося від того, що хтось боляче щипає її за ногу.

– Вставай, Миросько, – сичить Іван. – Де ти діла мої помідори?!! Зізнавайся!!!

– Я нічого не брала… – Мирося затуляє долоньками обличчя, бо добре знає, що Іван тепер буде її бити.

– Що ти до мене руки наставила? Я все бачу! Ти помідори з’їла?

– Ні!

– Мене обманеш! Он, кісточки аж у волоссі начіплялись! Їла?!

– Ні!..

– Будеш брехати?! – Іван штовхає Миросю ногою в бік. – Ходімо зі мною до садка!

– А де Ганя? Мама?…

– Вони тобі не допоможуть! Чи, може, розказати мамі, що ти усі помідори з’їла? Що? Сказати? – і старший брат тягне маленьку сестричку за рідесеньке волоссячко по долівці, щосили копає її ногою нижче спини. – Показуй, куди ти мої помідори занесла!

– А-а-а!.. – плаче Мирося. – Не займай мене, Іване. Ти ж перший вкрав!

– Що?! То це справді ти? А я ще сумнівався, думав, може, Грішка! Ну, то от тобі й кінець!

– Ні-і-і-і!!! – хапається Мирося малими рученятами за сірий одвірок, пробує таки вирватись від брата. Але він за неї сильніший, старший же, аж на три роки, та ще й хлопець, чоловік!

У садку, в малині Іван щосили б’є Миросю. Вона вже й від болю упала на землю, склалася в калачик, затуляє руками то голову, то живота. Кров уже цвіркає їй із розбитого рота, одне око затуляє велика гуля. А Іван б’є, несамовито, він чомусь ніяк не може втихомиритись.

– То віддаси мої помідори, га?! – ще й щосили шарпає за волосся. – Я зараз тобі всі патли обірву-у-у! Ти, злодійка!

– Ні!

– А якщо я тебе ось так?! – і б’є ногою в груди, у живіт.

– Щоб ти здох!

– А це тобі за те, «щоб здох»!

Врятував від розправи розлюченого брата мою Миросю Іван – тільки Гринюків. Він ішов повз двір і почув голосний плач дитини, прибіг, щоб оборонити.

– Ти за що це її так сильно побив? – Олександрин Іван тримає мого Івана за дрижачі руки. – Он, кров по всьому лиці. Що ти матері на це скажеш, га? Як Мирося пожаліється тепер, ох і перепаде ж тобі!

– Вона буде мовчати – заробила! – упевнено каже мій Іван. – Скаже, що упала з дерева! Скажеш, Миросю, правда? Бо як ні, то я мамі скажу, що ти… – натякав на вкрадені помідори.

– Скажу… – Мирося розтирає по личку криваві шмарклі.

– Ну, як собі знаєте, тільки ж ти, Іване, більше її не бий?

– Більше вже не буду! Поки що… – обіцяє мій Іван, і йде.

Мирося ще трохи плаче. А тоді підводиться із землі. Стає спочатку на коліна, тоді, тримаючись за бік, випростовується на увесь зріст і шкандибає, накульгує межею аж до берега. Бреде Мирося до копанки, там стає навколішки над водою і миє руки. Умиває обличчя, крізь сльози посміхається до старої верби.