Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 26

– Ось тобі й лялька, а звати її Хима! – сміється Ганя, та й дає.

– Гарна лялька! – радіє іграшкою Мирося, бере на руки, няньчить, як дитинку, заколихує, співає «Котку». Або ще – носиться із лялькою по вулиці.

– Оце моя дитинка! – як побачить свою товаришку, Антосю, дере доверху носа.

– Ой, яка ж гарненька лялька! І я теж такої хочу…

– Ходімо до нас, до Гані!

А та сідає, та й знов плете.

І вже удвох дівчата бродять вулицею, із своїми «дітками» на оберемках.

– А твою дитинку як звуть? – питається Мирося. – Бо мою – Хима.

– А мою… моя буде зватися Оленка. Або – Оксанка. Так, Оксанка краще!

– Тоді мою буде звати Галя!

8

Як надходили Параски – у нашому селі, хоч і давно не було церкви, храмовий празник.

Я вділяю молока, або геть і куплю в Олександри чи у Кесарів – як своя корова не доїться, та й варю молочний кисіль.

– Оце у нас свято! – радіють діти.

А ще готувала холодець. Діставала тоді аж три празникові миски і розливала по них юшку, викладала м’ясо геть із кістками; приправлю смакоту часником, заллю гарненько салом. Так що ж, юшка не встигне й захолонути, як діти відразу її й з’їдають, ще поки тепла! Як не прошу, як не благаю дітей, аби хоч трохи почекали, але втримати не можу.

– Я дуже-дуже хочу м’яса! – аж плаче, так проситься Іван.

– Я теж хочу празнику! Мамо, уже ж настав празник? – заглядає до мисок Мирося.

Старші діти ще трохи могли терпіти. Але я ж гарно бачила, що й їм не сила. І таки дозволяла усім їсти.

Запах вареного м’яса ще літав під низьким сволоком, а миски уже були порожні. З’їдено й свіжий кисіль, і сіренькі паляниці.

– От і все вгощання, і увесь на цьому празник… Одбули… – зітхну, та й зиркну нишком на портрет Ілька, що висить на стіні, у білих рушниках.

Так зате ж у Гринюків празник не один день триває!

А на столі!.. Було всього доволі! У сусідів і страви, і гостей – кожного року повна хата!

То Мирося моя й біжить туди – через межу, до хрещеної матері.

– Уже! Уже їдуть до нас гості із Княжої Криниці! – кричить Антося і щодуху біжить до сіней. Мирося – вслід за нею, бо ж подружка!

Та й гостей наїжджало до сусідів! І не просто так – гарбою! Ціла гарба гостей, повен довгий віз! Аж три сім’ї! Арсенова сестра була у Княжій Криниці замужем – за Грибчуком, там тепер у неї було багато родичів – усі й ріднились.

– Гриб приїхав!!! – кричить Василь. – Ходімо швидко до хати! От буде гарна нам розвага!

Дід Гриб – найстарший чоловік, ото його гарба, а він – візником.

Усі Гринюкові гості як входили до хати, то аж по три рази поважно хрестились до ікон, а тоді всідалися за стіл, їли й пили. Але вони довго не хотіли затримуватися на одному місці: у Арсена в цьому ж селі було ще два брата – Антон і Матвій, сестра хотіла відвідати ще й їх.

Тільки ж… Дід Гриб мав слабку натуру, всі це знали. Він як у гостях нап’ється, вже в першій хаті, а тоді його хоч волоком волочи, та він уже не встане. Дід падав собі, на що там зможе, та й хріп собі до ранку.