Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 25

Вже у своєму дворі Мирося стишилась, повільно зайшла до хати.

– Ось! Дядько Арсен мені дав! – поставила торбинку на столі. – Він сам мене гукнув, мамо, і дав, насипав повну торбу! Як Антосі! Дивись, мамо, скільки у торбі зерна! Тут і колосків майже немає! Тільки чисте зерно!

– Хай йому Бог дає здоров’я, – кажу, і висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радію. – Треба гарно просушити.

А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек із тоненькою шийкою – аби туди не влізла миша, і занесла в комору. Але кілька жмень від того прибутку таки вкинула на круглий камінь – і змолола на муку. Із неї потім спекла собі і дітям коржики.

– Ох і смачні ж ці коржики! – як їла, то все нахвалювала Мирося.

– У, ненажера, їй все смачне! – невдоволено бурчав Іван. – А як колоски збирати, то вона – ловила метеликів і вінки в’язала.

– Мені дядько Арсен сьогодні повну торбу зерна з-під молотарки дав!

– Та ти вже ту свою торбу давним-давно і зжерла!

– Ні! Мама напече ще й коржиків із маком, правда ж, мамо?

– Напечу, – пообіцяла я, – ось як тільки потереблю. Ви ж хоч не поламали маківок? – бо щось мені було тривожно…

На початку літа маки завжди цвіли рожевим квітом, по всіх людських городах. Коли ніжні пелюстки спадали, з-під них на стеблах з’являлися зелені головки. На сонці маківочки достигали, поволі сіріли, і діти тоді нишком їх лущили, аби добути звідти мак – ще сирий, чорний і солодкий.

– Не смійте лущити маківок, бо будуть порожні! – просила я дітей.

Але ж це діти…

Через одну я потім висипала собі в пелену тільки один порох та трухно.

Мак я продавала.

Виходила в неділю на базар і відміряла за гроші на стакани. Сяку-таку копійку заробляла – аби було за що уплатити державні податки, а решту: до зими купити чоботи, зібрати старших дітей до школи.

Дрібненький мак ішов на пиріжки й на продаж, а порожні маківки і стебла палили у печі: зимою тим грілися і варили їсти.

Піч ми топили ще й соняшничинням.

Ранній-ранок, за вікном темна ніч…

– На полі уже соняшники обмолотили! – буджу вранці дітей і даю кожному роботу.

Ще холодна роса вкриває сонну землю, а мої менші діти вже всі у полі. Кожен займає собі рядочок і складає по ньому сухе бадилля на рівні купки. А тоді збирають у снопики; зібране соняшничиння вхоплюють посередині перев’яззю із осоки, закидають собі на плечі – та й несуть додому.

Потроху коло нашої клуні росте висока скирта. Як треба було палити, беру я суху чорну палицю – до коліна розбиваю на дрібніше, та й кидаю у піч – вогонь усе поїсть!

А після соняшників уже настає черга кукурудзи.

Качани не можна брати, бо ж то добро колгоспне! А от бадилля із сухим листям для чогось ще згодиться. Те, що зможе, об’їсть корова. А все решта – теж піде для вогню, для печі.

Дровами колись у селі топили рідко, та й то, хіба тільки добрі хазяї – бо занадто велика розкіш!

А мені ж, бідній вдовиці, дровами запастися б хоч для великоднього хліба.

Уже як трохи закінчиться робота – Миросі можна було погратися ляльками. Ганя для неї й робила ті ляльки. Брала із кукурудзи качана, накручувала на нього віхоть сіна. Потім перехопить посередині мотузочкою, або полотно зав’язує гудзами, намостить на голові клоччя, закутає зверху хустку із ганчірки…