Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 22
Зінаїда Валентинівна Луценко
– Тпр-у-у-у! – дід Степан биків спиняє, злазить із гарби, вибирає найбільшого кавуна і простягає його Миросі.
– На, бери та йди собі додому.
І Мирося бере того кавуна до рук – ні дякую тобі, ні спасибі – розвертається і мовчки човгає назад.
Як приходила пора – мої діти тільки й жили на тих кавунах. І снідали, і обідали кавунами.
Мені ж – хоч в тім полегкість…
Колись були нашими ці поля, ми на них робили і з того жили. А тоді стали державні, то хто, як не держава, мала б годувати?
Дозрівав горох…
Грішка йшов до поля і наривав ще зелених стручків повну пазуху, біг додому.
– Глядись краще, аби тебе не зловив об’їждчик! – прошу я сина.
– Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох і боляче…
– То, може, вже не йди? Страшно…
– Страшно? А їсти більше хочеться!
І йде…
Зате ж як зацвітала акація, моїм дітям нікого вже не треба було ні боятися, ні просити! Мирося ще маленька, солодких квіток сама нізащо не дістане. Бігає вона кругом дерева, кричить: зависоко!
– На тобі ключку! – подає Олександрин Василь Миросі дрючка і навчає, як ним дотягнутися до гілки, як зачепити кінцем так, аби не обірвалось.
Миросі – щастя! Ключкою нагинає вона до себе найнижчу гілку, хапається за неї рученятами, дістає і зішморгує білий запахущий акацієвий цвіт – і мерщій до рота!
– А солодке яке! – сміється Мирося до Василя.
– Їж, там його ще багато є!
А далі як цвітуть калачики! Боже-боже, що то за трава! Бубки поверх стебел тугі, зелені, соковиті! Мирося їх їсть, аж прицмокує:
– Ой добре ж! Ой смачне!
А потім по людських городах дозрівали огірки.
Своїх огірків я не встигала за дітьми й нарвати.
– Діточки, – просила я щовечора. – Ану ж не лізьте у город між гудиння, не толочіть. Бо що я вам на зиму наквашу в діжці? Не буде взимку огірка, не зварю борщику. І нам із Ганьою на поле не буде з собою що взяти.
То діти – через Катрину леваду, бігли в берег. Там жила їхня тітка Василина – іще одна Ількова сестра, моя зовиця.
Василина жила сама. Як повернулася із Германії, мов оніміла. Два роки ні з ріднею, ні з сусідами не говорила. Побудувала у березі сама собі глиняну хатинку і жила.
Аж далі потроху й розговорилася – як виплакалась рідній сестрі, Олександрі. А та розповіла мені – чого це наша Василина мовчить.
– Тільки ж ти, Маринко, щоб нікому-нікому? Бо, може, вона ж таки колись ще заміж вийде. Бо ж молода ще… А таке сталося в тій Германії. Тільки тобі й розкажу, бо ти зрозумієш, у тебе
– Як?! Хіба ж Василина була замужем? Вона ж ще дівка! – я й не знала.
– Там і вийшла. Полюбилася в концтаборі із якимось італійцем, народилась у них дівчинка. А тоді сталося таке… – і Олександра кінцем хустки закрила рота. – Я не знаю, як та бідна Василина не зійшла з розуму. Там… Тоді якось ту дитину у неї взяли і занесли на досліди. Дитину наколювали шприцами, тоді дуже порізали, і вона вмерла у своєї мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.
– А італієць що?…
– Василина нічого про те не каже. І так, відкрила мені трохи душу. Знов мовчить…
