Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 21

Немає ради… Викричався Грішка досхочу, та й покульгав сам через берег до діда Степана.

А той:

– А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на ліжку, давай мені сюди ногу!

Грішка крекче, закушує від болю губи, але таки дострибує і вкладається поверх суконного рядна на ліжку. Дід над ним згинається, щось шепче собі в бороду, береться руками за хвору ногу і тільки – смик!

Грішка від діда вже йде додому рівно.

А боком тільки позирає на баштан…

Баштан лежав попід Лисою горою. Дуже близько: нам із вікна хати добре видно. За сторожа на баштані поставили мого кума, Петра Кесаря.

От як починали достигати кавуни, Мирося і йшла на відвідини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро їй понакидає туди помідор, огірків – всього, що є.

Бо Мирося – дівчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грішка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жаліє.

Бо Грішка йшов на баштан із мішком! Туди йде Грішка – насвистує, підкидає босими ногами по дорозі порох. А на баштані колінкує, роззирається злодійкувато, і як ніхто його не запримітить, накидає повен мішок всього, та й пре на спині додому.

– Де це той злодій?! – якось увігнався Петро в моє подвір’я, біжить слідком за Грішкою. – От я тебе нарешті й вислідив, і піймав!

А я тоді місила діжку.

– Що сталося, куме? – розігнула спину. – За ким це ти женешся?

– Подавай мені сюди зараз же злодіяку, свого сина! Я здеру йому шкуру із плечей! – трясе Петро батогом. – Грішка твій де, питаю?! Я на свої очі щойно бачив, що він побіг за хату, гукай того волоцюгу сюди!

– Що?! – я обтерла об спідницю руки. – То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?

– Він кавуни краде!

– А тобі хіба шкода для сиріт кавунів колгоспних? Чи, може, у мене є їх за що купити?

– Але я сторож! А він мішками носить!

– Бо й мої діти хочуть їсти, – кажу на те. – А у мене немає за що купити пряників і цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспі заробила за все своє життя?

– Я все одно маю його відшмагати, аби не крав! Хтось же має вчити хлопця?

– Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своїх дітей? Батько… Ти з війни повернувся, а Ілько мій там лежить… Ти на свої очі бачив його смерть. Йди, куме, із подвір’я, й не руш мені дитини, аби ми з тобою уже навіки не стали ворогами.

– А як же?!

– За це вже будь спокійний: Грішка більше ніколи не прийде красти колгоспних кавунів. Хіба тільки сам даси…

Дід Степан був їздовим у колгоспі – він биками возив ті кавуни у містечко на базар, до продажу.

Ще лиш-лиш загоряється на сході небо, а мій дядько уже вибирає з роси і накладає на підводу помалу один за одним мокрі й холодні кавуни; гарно вибирає: перед тим як зірвати, кожну ягоду ще й простукує, чи лунко дзвенить, заглядає на хвостик – чи підсох.

Мирося добре знає цей час: удосвіта в неділю виїжджає її двоюрідний дід Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нізащо не проспить і не пропустить.

Підвода викочується на польову дорогу, помалу їде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слідом, як примара.

Уже й під гору виїхали, минули зо три хати…