Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 13

Сільські дівчата увечері співають. Хоч і потомлені з роботи, а молодість – вона одна! Як тільки сонце скотиться за обрій – жодна не висидить у хаті.

Тільки моя Ганя не має коли співати. Хіба… було десь раз у поїзді, у гурті, зі страху: вона вже їздила на заробітки у Західну Україну, привезла звідти два мішки пшениці, врятувала усіх від повоєнного голоду.

Тепер Ганя робить на городі, та й біля хліва вправляється, наводить лад у хаті – аби тільки встигала! Ганя й дрова рубає, носить воду… За роботою не має часу вишити собі ані сорочки, ні рушника.

Не вміє, та й для чого? Я не хотіла її пускати заміж – одного хлопця відговорила, іншого від двору віднадила, а той сам пішов…

Бо ж у Гані немає батька, кому така дівка була потрібна? Хіба якомусь волоцюзі чи п’яниці, бо путній геть не гляне. І мені без старшої доньки було б у ту пору, як без рук: вона ж помагала бавити дітей.

Було, як сяду й здумаю, до чого я дожилась: уся молодість моя пройшла у приймах і в колгоспі. І тепер сама, без чоловіка… А починалося ж усе з великої любові! Із чужої хати за Ільком тікала, одно по одному родила йому дітей, надіялась на краще. Але краще б я сиділа під спідницею у мами. От і Гані я раз по раз про те казала, що не треба їй той заміж, бо то одне тільки нещастя…

– Та краще б я була замість нього лягла в могилу! – казала я при дітях про їхнього батька, дуже гірко.

– Не треба, мамо… – просила Ганя.

– Он як у кого чоловік у хаті, то ж хоч якесь є право. А тут… кожне тебе вскубне. Ще й як ти, Ганю, колись-таки підеш далеко заміж, мене покинеш? Що я тоді буду сама робити із усім цим безголов’ям?

Так сяду і ридаю. І здавалося б, уже й була покірна долі, зробилася байдужа до всього на світі, заціплюся, і роблю собі та й роблю. Аж часом щось таки находило мені на серце, і починала рвати коси.

Сиділа, розпатлана і сива, голосила, а діти ж чують!

– Мамо, я буду із вами, – тихенько обійме мене і просить Ганя. – Я вас ніколи не покину, вірте.

– Правда, доню?

– От як не вірите, то й перехрещуся!

– Хрестись до образа…

І Ганя хреститься. Я тоді на трохи вільна.

Старший Олександрин син вже два роки як був жонатий. Жив Дмитро по той бік села, у своєї тещі. Його ровесник – мій Макар, згорів живцем в Германії, ніколи не приведе синок мені невістки. Не могла я добратися й до його могилки, а хотіла б.

Я тільки до Христушки ходила, до тої ангельської дитинки, що померла в голодовку на другий ранок після свого народження. На Зелені Святки й Провідну неділю ходжу я на гробки, веду за собою усіх дітей.

А так…

Зате ж в Олександри знов весілля! На цей раз вже Ганіна ровесниця Галина віддавалась. Це ж було в сусідах – треба й у себе навести лад.

Берусь мастити хату – із причілка білою глиною, від поля – рудою, червоною підводжу призьбу.

Ганя мені допомагає.

Грішка з Іваном – молодші хлопці, носили воду.

Маруся миє в хаті вікна, підмітає стежки.

Мирося глядить гуси.

А що вже казати про Олександру із Арсеном! Це ж у їхній двір повинно звідусіль наїхати багато родичів. А ще ж зійдеться все село дивитись. Роботи тої, роботи!