Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 12
Зінаїда Валентинівна Луценко
–
– А туда, звідки ти прієхала! Геть!
–
– Та забирай свого рєбьйонка і вмотуй звідси!
– Ні, дитини не віддам! – уступилася Ялина. – Дитина наша! А ти – геть із обійстя, щоб і духу не чуть!
Григора не було вдома. Анфіса переплакала надворі, дочекалася, поки свекри підуть із хати, убігла, замотала у вузлик шмаття і пішла дорогою із села – до залізниці.
Ніхто Анфіси не шукав.
Маленький Петя два роки ріс без мами.
У садку у Кесарів вони гралися із моєю Миросею – колупалися у землі, ямки викладали квіточками, камінчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жуків, череватих жаб-ропух. Або йшли на дорогу і там малювали дрючком по поросі – кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.
– А, гаспидська дитина! – кричала Ялина і бігла, як навіжена, до дітей, як бачила, що сиділи на дорозі в колії. – Я що казала, із садка не виходити, га?! – і била Петю рукою нижче спини.
А тоді вигадала: взяла мотузку і прив’язала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а іншим кінцем – за стовбур груші.
– Сиди тут! – сказала. – А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!
Петі було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Від дороги до них бігла чужа жінка, розмахувала руками.
–
Моїй Миросі потемніло в очах: я від колиски усіх своїх дітей лякала циганами, от вона й боялася. Тоді, мабуть, подумала, що ця жінка краде Петю! Й собі страшно закричала, кинулася бігти через садок, по дорозі, вбігла у ворота – і впала без свідомості під порогом.
– А це що таке? – знайшла дитину Ганя. – Що тобі, Миросю?
– Там!.. Там… Там у Кесарів украли Петю! – трусилася дитина. – Я боюся! Я втекла.
– Хто вкрав?
– Тітка чужа, схопила Петю на руки і побігла!
А ввечері село гуло: кацапка Анфіса повернулась! Знайшла аж в Умані роботу. Вийшла там заміж, то тепер приїхала і забрала із собою сина.
– Бач, вийшла заміж за великого начальника! – розказував мені Петро, сидів у хаті. – Бо хто б їй віддав онука? Та ніхто! А так… Бач, у них права великі!
– Вона ж таки Петі мати, – я була на боці Анфіси, хоч вона мені й чужа людина. – Як же вона свою рідну дитину кине?
– А чого тоді не забрала, як тікала із села?! Вигодували, виляпали, а тепер – бери, готовий!
– Воно-то й так… – мусила я згодитися, бо не хотіла сваритися з кумом.
– Оце таке нам та кацапка наробила, – Петро сидів-журився. – Тепер як подивлюся на твою Миросю, та й згадаю про нашого Петруся. Так уже дуже звик до онука, як не кажи, а своє було.
– Одружиться колись ще й ваш Григорій, народять із новою жінкою онуків. Та й он – у вас ще є дочка, Мирося, вона теж колись заміж вийде.
– Вона так вийде заміж, як твоя Ганя! Та хоч має вроду, а наша із хати ні ногою, я вже й сварюся, кажу: йди між люди, хай хоч хтось побачить!
– Прийде час, когось зустріне.
– Де, Маринко? У себе в хаті? Гарних хлопців розхапають співухи-щебетухи, а ця так і останеться сидіти нам на шиї.