Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 26

У мікроавтобус сіла пишна красуня в блискучій кофті, з численними торбинками та вузликами і мініатюрним хлопчиком років трьох. Вони були такі несхожі, мати й син, що подумалось: це саме той випадок, про який писав Михайло Свєтлов, що за відсутності королів маленьких принців народжує простий народ. Таким він був ніжним, тепличним і гарним, цей хлопчик Іллюша, тендітний, мов стеблинка. І така промениста була в нього посмішка, така чиста і довірлива, що я просто розтанула від блаженства і подякувала долі за те, що завжди все плутаю. Бо спізнитися на потяг варто було б лише заради осяйного личка цього янгола.

Щойно автобус рушив, Іллюша затишно згорнувся в обіймах своєї великої мами і засопів безтурботно та солодко, як ведмежа в барлозі. Мати Ведмедиця нависла над ним велетенськими плечима і створила для Іллюші теплий дах.

Ще в автобусі з нами додому поїхали хлопець і дівчина – солодка парочка, ймовірно студенти, зодягнуті в джинсу, шкіру та метал, дві жваві молодиці з торбами та дядько з кримінальним виглядом.

Я так втомилася за день, так перенаситилася красою Софіївського парку, що задрімала на плечі надійного свого чоловіка Аркадія Кузьмича. А потім виявилося, коли я прокинулась, що ми вже дві години блукаємо Уманню і ніяк не можемо виїхати з міста. Водій Михайло віртуозно марив і виправдовувався, що не знає міста, не знає, як виїхати, і що взагалі він уперше кермує автобусом, раніше він працював на сміттєзбиральній машині у Вінницькому комбінаті комунального господарства і що до цього міста потрапив тому, що віз сюди з Вінниці групу хасидів на якийсь їхній форум.

– Але ж, товариші пасажири, – звернувся Михайло до нас, сторопілих, наляканих серед ночі в його автобусі з бурчанням в животі, – якщо я хасидів віз, то вас і поготів відвезу, – з інтонацією казкаря пообіцяв він. – Відвезу я вас туди, куди ви й збиралися, гарантую.

Михайло бив себе в груди, іноді впадаючи в своє характерне марення. І, знаєте, він був таким переконливим, що всі йому повірили. І ніхто не вийшов з автобуса. Бо що просто нікуди було.

Почався дрібний дощик, і наш Летючий Голландець приїхав назад на автовокзал, і ми там чекали хоч когось, хто зможе нам показати, як виїхати на трасу. Батюшка почав молитися, щоб Всевишній післав нам когось. Всевишній почув і післав тих, хто був на ту мить не зайнятий сном, роботою, коханням, грабунком… він післав циганський табір. Галасливі горласті цигани почали ломитися до нас у салон, бити в двері ногами, стукати у вікна.

Михайло перелякався, голосно заспівав:

– У Ватикані пройшов дрібний дошшик… – і рвонув з місця.

Страх вивіз нас на головну київську трасу. Всі заспокоїлись і знову задрімали. Однак щастя наше не було тривалим. Голландець почав уповільнювати хід. Чоловік мій, дратівливий Аркадій Кузьмич, почав бурчати: