Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 13

Кіт водоплавний, котрий пхикав

Ні, яка все ж таки дивна, на чужий погляд, наша родина! Ми просто дивовижні дурні, – чим дуже пишаємося. І всі це знають. А інакше навіщо всі як один тягнуть до нас усіляких тварин – покинутих, зайвих, знайдених десь? Світом про нас пішла така слава, що тепер тварини навіть без допомоги людини знаходять до нас дорогу. Приходять, прилітають, приповзають і рвуться просто в дім, навіть не вітаючись, впевнено вважаючи, що саме тут вони знайдуть притулок, їжу та доброго співрозмовника. І ми від них ніколи не відвертаємося.

Річ у тім, що наш тато завжди мріяв про коня. Часом він, дивлячись на коня в журналі, на світлині, в телевізорі, у мультику про трьох богатирів або хильнувши чарку-другу в теплій компанії, раптом зітхав тяжко і казав: «От би мені коня… Був би у мене кі-і-інь, ох, я б тоді…» І позаяк коня нам тримати ніде, то ми, намагаючись компенсувати нашому татові відсутність коня, заповнюємо домівку всілякою симпатичною звіриною, щоб хоч якось розвіяти його козацьку тугу.

Якось прикордонники із сусідньої застави пізно увечері привезли двотижневе цуценя-сироту. Ми по черзі вставали до нього вночі, а я й взагалі спала, звісивши голову донизу, щоби Чак (так ми його назвали), влаштувавшись на килимку біля ліжка, міг мене бачити і не почувався самотнім.

Потім донька Ліна в жменьці принесла сліпе кошеня, загорнуте в листок лопуха, – ото була морока! Годували його молоком з піпетки, виходжували, чекали, коли оченята розплющить. І скільки радості було, коли одного ранку діти заволали: прозрів! Прозрів! Чак допомагав із вихованням кошеняти активно, грів його ночами. Кіт так і спав потім ціле життя у Чака на животі, занурившись у довгу шерсть. Точніше, кішка. Лайма. Кошенят приводила двічі на рік. А врожайними роками – навіть чотири або п’ять. І всіх Лайминих дітей доводилося прилаштовувати в добрі руки, попутно відстежуючи їхню долю і забираючи в тих, хто погано з ними поводився.

Данило, син мій, всю зиму якось виховував двох жуків – Шварценеггера-батька і Шварценеггера-джуніора. Вони від постійного тепла, а може, й від здивування, не поснули й дуже жваво вовтузилися у своїй банці, – одне слово, дотримувалися здорового, зовсім не зимового способу життя, а навесні дали потомство. Данило – його треба знати – піклувався про них, як про останніх жуків на планеті, а у травні випустив на волю результати свого піклування. Аби ми не сумували без жуків, він приніс додому подружжя білих щурів – містера і місіс Гризлі, котрих виселили з дому його однокласниці за винахідливість і шкодливість. Як я не вмовляла Данила віднести їх туди, де взяв, – ні, назад їх категорично не приймали, мотивуючи відмову сумнівним «узяв то й узяв».

І тоді переповнилася моя чаша терпіння, і я заявила: «Або я, або ці Гризлі з їхніми голими хвостами!» І вийшла на вулицю з парасолькою. Позаяк йшов дощ. Так я і стояла німим докором перед нашими вікнами. А з вікна на мене зі сльозами на очах дивився мій син, ніжно притискаючи до серця щурячу парочку. Згодом він, звісно, спустився до мене на подвір’я і зізнався, що не може вибрати, хто йому дорожчий – я чи щури. Адже я без нього якось протягну – хоч і в тузі та печалі, але проіснувати зможу, – а от щури достеменно загинуть. А він за них відповідальний. А щури тим часом ніжно м’яцкали своїми рожевими, абсолютно людськими рученятами комірець Данилової сорочки, з докором на мене поглядаючи хитрими безсоромними очиськами.