Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 12

Женік уже не заперечував, що його звуть Женькою, а не Джеймсом, нарікав на Америку і тужив за нашою радісною безтурботною юністю. «А пам’ятаєте? А пам’ятаєте? А пам’ятаєте?» Втомлений, захмелілий, змішавши на додачу спирт із ранковими таблетками, Женька завалився спати в одній із машин, махнувши нам:

– Гуляйте, друзяки!

З першими зорями ми попрощалися з вуйком Василем і вирушили додому.

Дорогою посигналив Юра-мєнт, він повертав до дачного селища, до себе на дачу. Потім відстала й друга машина з Ларисою та її чоловіком. Коли ми приїхали додому, було вже геть темно.

– Женько, вставай! Приїхали, – обережно погукав Аркадій.

– Женічко! – озирнулась я, щоб розбудити нашого гостя. Озирнулась – і охнула. Женьки на задньому сидінні не було. – Де Женька?! – запанікувала я. – Женька де? Йому ж завтра летіти в Київ!

Аркадій замислився: Женька пішов спати до якої машини? Нашої, Юриної чи до Лариски?

– Не пам’ятаю. Здається, до нашої. Чи до Ларисиної. Чи до Юриної.

Ми увірвалися в дім і кинулися до телефона. Лариска вхопила слухавку миттєво, ніби чекала. І через це я подумала, що, напевне, Женька у неї. Але його не було в її машині. Вона навіть у багажник зазирнула. Юрин мобільний відповідав жіночим голосом англійською: мовляв, господар не може зараз підійти. Потім.

Ми, звісно, втомилися, зголодніли і страшенно хотіли спати, але повернулися до машини і поїхали в дачне селище до Юри-мєнта. Дорогою до нас долучилася Ларисина машина. Ось що таке друзі! В біді не покинуть. Аркадій бурчав, що якщо ми забули Женіка у вуйка Василя, на березі Черемоша, то туди ночами навіть вовки приходять. І дикі кабани. Аркадій – він молодець, вміє втішити, заспокоїти.

Довго ми гримали в Юрину хвіртку, сигналили, розбудили ціле дачне селище. Нарешті Юра нам відчинив. З його розгубленої сонної фізіономії ми зрозуміли: Женіка в нього нема.

Ні на що не сподіваючись, ми всі, озброївшись ліхтариками, рушили до Юриного гаража за будинком. Гаражем снував привид. Привид у відчаї здіймав руки догори, стогнав і запитував у гаражного даху англійською:

– What’s up? Where am I? (Що відбувається? Де я?)

– Женіку… – несміливо та винувато покликала я. – Женіку… Їдьмо додому. Ми тебе забули…

– Ви мене напоїли! Ви мене спокусили! Ви мене покинули!!! В аеропорт!!! Додому!!! В аеропорт!!! – ридав привид. – За речами і додому!!!

Ми не змогли вмовити його залишитись. Він навіть не погодився поїсти і взяти з собою солодощів у дорогу. Ми стояли посеред зали аеропорту, коли Женька помчав на паспортний контроль. І знаєте: він навіть не озирнувся. А Юра-мєнт сказав, що ось, мовляв, ніби ми й не йшли звідси від четвертої ранку. Ніби все ще зустрічаємо нашого Женьку.

– Бідолашний Женька. Бідолашний хлопчик… – це зітхнула звичайно ж Лариска. Вона у нас добра.

– Так, – погодилась я, – бідолашний хлопчик.

– Який хлопчик? – закурюючи, поцікавився Аркадій.

– Який хлопчик? – похмуро запитав Юра.

А чи був хлопчик? Хлопчик-то чи був?