Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 11

– Там… там… там!.. Муха!!!

Муха, що напала на Женіка, була звичайною дрібною безпородною мухою. Та ми всі накинулися на неї, немов підрозділ американських морських піхотинців на Бен Ладена. Муху, завдяки нашим згуртованим діям, було знищено. На відміну від Бен Ладена. І навшпиньках ми тихо повернулися на веранду. Спи, Женічко!

– Дже-еймсе…

– Джеймсе, Джеймсе. Спи, відпочивай…

Доки змучений Женік дрімав, ми радилися, куди б його повезти, щоб не провокувати його букет алергій, щоб йому сподобалося, щоб усім було весело, щоб не було комарів та мух.

– В гори, – запропонував мудрий Аркадій, – мух і комарів немає в горах. В гори!

Ми розбудили Женіка і трьома машинами рушили в Карпати.

«Друга в гори тяні, ріскні», – горлали ми дорогою.

Женік сумно зітхав, був відчуженим і печальним. Нічого, нічого, Джеймсе, ти зараз побачиш таку красу! Таку, Джеймсе, що миттєво станеш Женіком!

Аркадій знався на своїй справі. Ми приїхали до маленького гірського села під Косовом, до вуйка Василя, котрий тримав колибу – таку дерев’яну гуцульську хату, в центрі якої палало вогнище, на вогні смажилося свіже м’ясо, а Марічка, невістка вуйка Василя, бігала в постолах поміж зрублених навіки столів і подавала домашнє вино.

Господар міцно обійняв Аркадія, ми завели блідого ниючого Женіка і зручно повсідалися на вкритих домотканими веретками лавицях. Аркадій пошепотівся з господарями, і вуйко Василь підсів за наш стіл. Приобійнявши Женіка велетенською рукою колишнього плотогона, вуйко Василь почав співчутливо приповідати:

– Йой, яка людина хвора! Треба лікувати…

Женік занепокоєно зблискував очима і монотонно твердив:

– Я не п’ю, не п’ю. Я не п’ю…

А Василь – мовляв, йой, таж не даю тобі пити, даю лікуватися. І крикнув Марічці:

– Дитино, принеси мені джинджери з комори.

Усміхнена Марічка бігом притягла скляну банку, де в темно-зеленій рідині плавав якийсь непримітний корінець.

– Ось, дивись, – ще міцніше обійнявши ослаблого Женіка, запропонував вуйко Василь, – от бачиш корінь?

– Так! – ледь не плачучи, кивнув Женік.

– Бачиш – він як людина: ось голова, руки, ноги… От вип’єш цієї води живої, тільки крапельку – будеш літати, як птах, вип’єш дві крапельки – будеш сильний, як ведмідь, а втретє вип’єш – будеш міцний, як гуцул! І ніколи не забудеш вуйка Василя!

Вуйко Василь був таким переконливим, так впевнено й спокійно обіцяв недовірливому Женіку, що той здихається всіх хвороб… І Женік зважився скуштувати. Але ніхто не сказав Женіку-Джеймсу, що корінь життя – джинджер – настояний на дев’яностошестиградусному спирті. Женік випив ковток, і око його заблищало, рум’янець забарвив щоки. Женік випив іще ковток, лайнувся, схопив гітару і заспівав пісню нашого класу: «Надіє, я вернусь тоді, коли сурмач відбій зіграє…». Женька випив третій ковток, глибоко зітхнув і стримано, щоб не розхлюпати радість, тихо, але чітко промовив:

– Гу-ля-єм!

– Женька!!! – заволали ми разом. – Женька!!! Він повернувся!!!

Ми вибігли на повітря, до річки, милувалися маленькими водоспадами і поріжками. Ми слухали птахів і співали тихенько самі. А увечері розпалили вогнище і розмовляли, розмовляли, розмовляли…