Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 72

Що робити на роботі, коли нема роботи? Валера сприймав суботи як сеанси психотерапії. Релаксація, медитація, спокій.

Були безкінечні кави та чаї з хлопцями, аж зуби надвечір ставали жовті від дешевих напоїв, заварених на не надто, між нами кажучи, чистій заводській воді. Були безкінечні перекури, і за цілий день кожен із них викурював не пачку, як завжди, а майже півтори. Організм завжди чітко реагував на таке знущання, натякаючи власникові, що це overdose, передозування, що сьогодні він перебрав, та змушував довго і важко кашляти ввечері, в кінці зміни, відхаркуючи з легенів чорний густий слиз. Були безкінечні розмови про все і ні про що. Від таких розмов Валері часто ставало нудно, бо зводилися вони в підсумку до того, хто, як, де і коли нажерся водяри, або до того, що депутати – підараси, їх би сюди на завод, щоб дізналися, як гроші заробляти, хай би попахали тут.

Розмови про бухло Валеру не надто цікавили, а стосовно того, як «пашуть» його колеги, він уже давно не мав жодних ілюзій. Приходили, патякали, без кінця курили та чаювали, виконуючи виробниче завдання лише тоді, коли від цього було не відкрутитися, та й то виконували в основному на «від’їбись», не маючи і не бажаючи мати жодної відповідальності за перебіг виробничого процесу. Зрідка траплялося справді «пахати», більше це скидалося на екстремальний відпочинок, якийсь стрьомний санаторій, в основу концепції якого покладено самообслуговування та шокову терапію, втілена в життя запахами, звуками, зовнішнім виглядом обслуговуючого персоналу та затюканих відпочиваючих.

Відповідального за натурою Валеру такий підхід часом аж бісив, але він був єдиним, хто так ставився до роботи. Принаймні, у їхній бригаді. Тому, не бажаючи говорити про бухло чи депутатів, від яких місцеві спікери, на його думку, нічим не відрізнялися, він зазвичай виходив із кайбаша та йшов блукати заводом, попередивши, що йому треба дзвонити на мобільний, якщо буде потрібний.

Завод по вихідних нагадував йому втомленого величезного звіра, безпомічного від старості. Ось він, лежить на землі, важко видихає. Земля колишеться під ним, небо вгинається до нього – обережна і невагома ковдра, що вкриває промерзле за п’ятничну ніч тіло. Ковдра, яка щомиті готова стати йому поховальним саваном, що, зважаючи на старість і втому звіра, мало кого здивує.

Валера ходив залізничними коліями, сходячи вбік, лише коли треба було поступитися дорогою паровозам. Паровози з довгою вервечкою вагонів за ними натужно гуділи, знайомі залізничники махали руками, вітаючись, а часом зупиняли состав, аби стрільнути у Валерчика сигарету. Після цього розчіпний знову підіймався сходинками до вагонів, машиніст давав гудок, і вагони повільно рухалися на північ, залишаючи завод. Лише за кілька кілометрів, вийшовши за місто, круто розверталися, ніби ловлячи попутний вітер, і вже під ним на повному ходу мчали в південному напрямку. Їх чекали у жовтих від сонця і брудних від хімічних викидів південних портах: Маріуполі, Миколаєві, Бердянську.