Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 17

Герхард Фрай зазирнув йому в очі і спокійно промовив, не відриваючи погляду:

– Якби ти був німцем і жив у Кельні, ти би неодмінно знав прізвище Фрай. Ми – династія чаклунів. Мій дід умів робити такі речі, що порівняно з життям завдовжки у три століття це тобі здалося би дитячою забавкою. Його спалили за підозрою у співпраці з дияволом, між нами кажучи, підозра була правдива. Я, на жаль, не настільки могутній, бо дід мало чого встиг мене навчити, але забирати чужі душі і зберігати молодість тіла – раз плюнути. Якщо ти мені не віриш – пропоную зустрітися за сто років і поспілкуватися на цю тему.

– Ага, обов’язково. І що, ви безсмертний?

– Звісно, дурню. Я триста тридцять шостий рік живу, невже важко здогадатися?!

– Ага, ну добре. Зустрінемося через сто років.

Він відійшов від Фрая, сів за стіл до начальниці і, почавши копирсатися в документах, спитав її:

– Скажіть, він проходив психіатра?

– Так, ось довідка, – тицьнула йому якийсь папірець жінка.

– Чудово. Тут написано, що він здоровий.

– А що таке?

– Він мені тут зараз розповідав, що він чаклун і безсмертний. Як на мене – хоче відкараскатись від важкої праці. А отже…

– А отже, – підхопила його товариш Микитенко, – відправляємо його на найтяжчу. Так?

– Так. На 166-й будинок. Там зараз половину фундаменту заклали, потрібні різноробочі: цемент місити, цеглу виробляти і тягати, копати, носити, та мало що… Ось нехай там і чаклує.

Жінка швидко написала записку з направленням до праці, стукнула по ній якоюсь печаттю, покликала двох охоронців – і вже за п’ять хвилин Герхард Фрай, зловісно усміхаючись, прямував під конвоєм до місця, де йому належало відпрацювати сім років.

Сарафанне радіо рознесло історію по всьому місту, і ця тема якийсь час обговорювалася всіма кому не ліньки, але врешті вщухла і забулася. Про німця просто перестали згадувати.

І якби Валєрі та товаришу Микитенку не була байдужа подальша доля полоненого Фрая, то вони обов’язково зрозуміли б, що це він, коли вловили краєм вуха історію про дивакуватого німця, який намагався підняти на будівництві повстання во славу Третього рейха.

Одного з осінніх ранків Фрай дав заклик братися до зброї, але його миттю скосили одночасні постріли кількох вартових. Герхард відкинувся назад, завалився в яму, вириту під фундамент, згори на нього ребром упала плита, недбало прилаштована на самому краю, і розчавила німця. Решта полонених не встигли навіть підвестися з колін, аби виступити проти варти, а головного було вже вбито. Це все так і залишилося таємницею. Фрая, розчавленого плитою, вже за півгодини засипали землею, похоронивши у фундаменті 166-го будинку і будь-яку згадку про нього.

Зараз ніхто вже й не згадає, хто такий Герхард Фрай.

* * *

Назвати своїх дітей Кирилом та Мефодієм могли тільки філологи-славісти. У наших робітничих містах люди сприймають словосполучення «філологи-славісти» приблизно з такою ж неприязню та нерозумінням, як і якесь екзотичне слово типу «гомо-мазо-педофіла». Ніхто не може зрозуміти, що саме воно означає, але підвалини робітничої підсвідомості вперто підказують, що носій такого звання однозначно вийобується і ні в гріш тебе не ставить, а значить, з ним не треба спілкуватися, а треба тільки принижувати. Тому що він тебе принижує за умовчанням, просто називаючись філологом-славістом.