Читать «Битва королів» онлайн - страница 534

«Як багато мертвих, як багато!» Тіла їхні безвольно звисали, деякі обличчя були розслаблені, деякі — закам’янілі, а деякі — обрезклі,— невпізнанні, заледве людські. Вбрання, яке знімали з них сестри, прикрашене було чорними серцями, сірими левами, мертвими квітами, білими примарними оленями. Кіраси — пощерблені й порізані, а кольчуги — посічені, побиті, розтяті. «Навіщо я всіх їх убив?» Колись він знав відповідь на це запитання, та зараз чомусь забув.

Він хотів був запитати в однієї з німотних сестер, та коли спробував заговорити, виявив, що не має рота. Зуби затуляла гладенька цільна шкіра. Це відкриття нажахало його. Як можна жити без рота? Тиріон побіг. Місто ж недалеко. За мурами, подалі від мерців, він буде в безпеці. Йому не місце серед мерців. Хай він не має рота, але він досі жива людина. «Ні, я — лев, лев, і я живий». Та коли він добіг до міських мурів, брама перед ним зачинилася...

Коли він знову опритомнів, було вже темно. Спершу нічого не було видно, та за деякий час навколо вималювалися обриси ліжка. Завіси були запнуті, але можна було розрізнити різьблені стійки та оксамитове шатро над головою. Тіло ніжила піддатлива м’якість перини, а подушка під головою була з гусячого пуху. «Моє ліжко, я у власному ліжку, у власній спальні».

За завісами, під цілим стосом хутра й ковдр, було тепло. Тиріон аж упрів. «Гарячка»,— сонно подумав він. Почувався він страшенно слабким, а коли спробував підняти руку, його прошив біль. Він здався. Голова здавалася велетенською, завбільшки з ціле ліжко, і такою важкою, що з подушки не підняти. А от тіла він майже взагалі не відчував. «Як я тут опинився?» Він намагався пригадати. Уривками й уламками в пам’яті зринала битва. Бій уздовж ріки, лицар, який запропонував свою латну рукавицю, міст із кораблів...

«Сер Мандон». Він побачив порожні мертві очі, простягнуту руку, зелений вогонь, що відблискував від білої емальованої кіраси. Холодною хвилею Тиріона накрив страх, і він відчув, як під простирадлами самовільно спорожнився сечовий міхур. Якби в Тиріона був рот, він би закричав. «Ні, це було уві сні,— подумав він, а у голові стукотіло від болю.— Поможіть мені, хто-небудь, поможіть мені. Джеймі, Шей, Мати — хто-небудь... Тишо...»

Ніхто його не почув. Ніхто не прийшов. Сам-один у темряві, він знов поринув у пропахлий сечею сон. Йому наснилося, що над його ліжком стоїть сестра, а поряд з нею хмуриться лорд-батько. Це точно був сон, адже лорд Тайвін зараз за тисячу льє звідси, воює на заході з Робом Старком. Приходили та йшли собі інші. Вейрис, поглянувши на нього, тільки зітхнув, а от Мізинчик кинув жартик. «Клятий зрадливий покидьку,— злісно подумав Тиріон,— ми послали тебе на Буреміст, а ти так і не повернувся». Іноді він чув, як вони між собою перемовляються, але слів не розумів. Голоси гуділи у нього у вухах, як накриті повстю бджоли.