Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 58

— А чому ти обтяв волосся?

— Бо з такими патлами купа клопоту, Ягодо. Бальзами, кондиціонери. Щодвамісяці підтинання кінчиків. До того ж чорні гумки.

— Моя тітка згадує тебе зі зворушенням, — утрутилась Ядзя. — Здається, ти викупив у її кіоску весь запас гумок.

— І гелю з чорною ріпою. Оце були часи, — зворушився Мацек. — Але вони минули, і треба жити далі. Зрештою, до мого нового стилю довге волосся не пасує. Я виглядав би, як стриптизер.

Тридцятий

— Мене знов опанувала знеохота, — зізналася світлокоса сестра Леголаса. Вона прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше, розбила чергове горнятко й тарілочку для кісточок від сливок, назбираних над Зеленкою.

— Все вже не так кепсько, якщо вам забаглося їхати з Кракова в таку спеку.

— Це випадково, бо зазвичай виграє знеохота. — Вона наморщила чоло. — А на додачу я маю таке невпорядковане життя.

— Кожне життя в якомусь сенсі невпорядковане. Може, в цьому і полягає його чар.

— Але моє життя — це справжнє безладдя. Навіть не знаю, в який бік рухатися. З чого розпочати зміни.

— А ваші друзі не намагаються вам допомогти?

— Я вирішила перестати їх обтяжувати, — заявила вона. — Хочу, щоб вони побачили мене іншою. Малину, яка цвиркає енергією й американським оптимізмом.

— Малину? А мене звуть Ягода.

— Апетитно, правда? — сказали ми хором і всміхнулись одна до одної.

— Може, заради вшанування зустрічі двох плодів у середині спекотного літа ми перейдемо на «ти»? — запропонувала я.

Вона швидко простягнула мені долоню, а потім знову відскочила до найдальшого крісла. Розбивши дорогою попільничку Акули.

— То що з тією знеохотою? — повернулась я до проблеми, поскладавши осколки на фанерну течку. — Як ти намагаєшся з нею боротися?

— Ніяк. А відколи я перестала вдаватися до допомоги друзів, це повний завал.

— То що ж ти робиш цілими днями?

— Сновигаю кімнатою, безтямно переставляю предмети. Ну і встаю близько полудня. Жах.

— А ти мусиш уставати раніше?

— У принципі ні, але здалося б…. мабуть.

— Хто це тобі сказав?

— Ну… так якось уже заведено, що людина повинна вставати рано. Якщо вірити китайцям, так навіть о п’ятій. Як на мене, всередині ночі.

— І тебе це непокоїть?

— Я ставлюся до цього так: коли б не всеохопна байдужість, я і справді була б занепокоєна своїм станом.

— Заскочимо ще до дітваків, добре? — запропонував Болек. — Я обіцяв одному хлопчикові щось намалювати.

І ми заскочили. Другий поверх. І ми на місці. В палаті, повній шумних п’ятиліток.

— Привіт, Петрусю. — Болек плеснув долонею до долоні із симпатичним малюком. — Я прийшов намалювати тобі пірата.

— Класно, — зрадів Петрусь. — Тільки не забудь про пов’язку на оці. Вона має бути така, як у мене.

— Нема питань. Домалювати тобі шаблю?

Малий кивнув забинтованою головою.

Я присіла на крісло поряд.

— Наш Петрусь завтра вже виписується, — повідомила нам палатна медсестра.

— Щасливий, — зітхнув інший дітвак, блідий інопланетянин із великими очима, облямованими вражаючими синцями.

— А ти, малий, на що хворієш? — запитала я.

— Тільки не малий, — присадив мене інопланетянин. — Мені ще не поставили діагноз.