Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 46
Ізабелла Сова
— Ягода вже знає. Від Акули.
— Ну нарешті, — з полегшенням зітхнув Мацек. — Ти знаєш, скільки ми сушили собі голови, як тобі про це сказати?
— Треба було напрямки.
— Напрямки, напрямки. Кожен так говорить. А коли дізнається, то робить дивну міну й витирає руки об штани. Ніби боїться, що я чимось його заражу.
— Ти розумієш, люди зазвичай думають: ага, він переодягається в сукенки, все з ним ясно: Бой Джордж, накладні вії, розпуста й кокаїн.
— Але я не переодягаюся, Мацеку! — обурилась Юлька. — Це для мене нормальний одяг, як для тебе «боксерки» та штани від спортивного костюма.
— А стосовно розпусти, то зараз у тебе буде нагода подивитися на це зблизька, — втрутився Болек. — Ми маємо виклик на вулицю Філіпа.
— Брати Потоцькі? — здогадався Мацек. — То на тебе саме тепер чекає видовище. Юльчина історія відпочиває. Зрештою, ти й сама побачиш.
Я побачила. Стара халупа з утолоченою на камінь глиною замість підлоги й фанерками на місці давно вибитих шиб. Посередині хати, серед сотень порожніх пляшок, велетенський матрац, а на ньому кілька шарів брудних ковдр, перин і пледів, під якими ховається кілька (а може, й кільканадцять?) життєрадісних осіб.
— Доброго дня! «Швидка»! — верескнув Мацек. — Хто тут нас викликав?
Із-під сірого пледа невідь-яким дивом спочатку вигулькнули дві обвислих груді, відтак розчухрана голова, а за нею і решта виснаженого тіла.
— Здається, я, лікарю, — бовкнула його власниця, чаруючи нас беззубим усміхом. — А от пощо, цього я вже не пам’ятаю.
— Тобі, Зосько, кололо в грудях, — нагадав їй хтось, хто лежав під брудно-голубим пледом.
— Ну і ти ревіла, — додала особа, що ховалася під бежевою накидкою.
— Ну так. Бо мене обсів страшенний смуток, коли я побачила мого Сташека з Анітою. То подумала, що піду і заб’ю її. Але дорогою нагледіла будку, а на ній номер: дев’ять дев’ять дев’ять. То й задзвонила. І прошу дуже — з’явився мій ангел-утішитель.
— Сідайте прямо, пані Потоцька. Послухаємо це сумне серце, якщо вже приїхали.
Власниця аристократичного прізвища втягнула жовтавий живіт, демонструючи розкішні ребра.
— Не найліпшим чином, — прирік Болек. — Шуми. А звідки ця пухлина на литці?
— А це, лікарю, ми їхали нашою «сиренкою» по вино. Було вже перед сьомою, тож Сташек спішився. Я заскочила на заднє сидіння, але нога зосталася назовні. Сташек не помітив, узяв і захряснув двері. А ви знаєте, лікарю, як хряскають дверцятами в «сиренці»?
Болек кивнув.
— Щосили.
— Ну. Оце Сташек і захряснув мою ногу.
— А потім натиснув на ґудзик, — додала постать, схована під брудно-рожевою ковдрою. З-під інших перин долинули смішки.
— Болить? — запитав Болек.
— Та вже болить. Але часом щось мусить боліти, що — нє? Цього разу серце. Інакше людина й не знала б, що його має.
— Ви повинні зробити рентген. І незле було б обмежити споживання пального.